Читати книгу - "Свої, чужі, інші"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
…Кожен десятий вечір був у Забура вільним — так визначив раз і назавжди пан Наоб. Зазвичай чорношкірий проводив його на самоті в давно улюбленому трактирі «Нічний птах», а потім відправлявся в один із найближчих борделів. Але сьогодні до нього підсів раптом земляк… Принаймні так він називав Забура, обіймаючи його та ляскаючи то по одному, то по іншому плечі. Колір шкіри в хлопця й справді був чорніший за сажу, а батьківщиною його батьків, імовірно, були ті самі спекотні краї, де народилися й виросли батько та мати Забура. Хлопець той, матрос, вочевидь, уперше опинився у великому місті, був самотній, трішки приголомшений галасом і гамором великого міста й уже встиг добряче напитися. Саме тому, як вирішив Забур, матрос і зрадів «землякові» настільки, що поставив випивки, скільки душа забажає!
Вони пили, розмовляли, пили та їли, знову пили… А потім обійнялися та вирушили в той самий улюблений Забурів бордель.
Ось тільки до місця не дісталися… Адже друзі чорношкірого хлопця вже чекали на них, а снодійне, підсипане «земляком», майстром на такі штуки, в кухоль Забура, подіяло, як і чекали, не відразу, зате — напевне.
— Виходить, чорношкірий точно пропав? — для певності перепитав Інтар.
Едрин кивнув.
— Море… — замислено промовив Сорот.
Едрин кивнув:
— Море… Найнадійніший зберігач будь-яких таємниць. А в підвалі будинку Наоба було одинадцять одурманених дітлахів. Їх накачали якоюсь гидотою і тримали в стані напівдрімоти, навіть не зв'язаними.
І наш Раф знайшовся. Він дуже нерозумно попався, наставнику Сороте: покликав його чоловік у кареті, попросив дорогу показати… Пощастило йому, що він живий і здоровий. Іншу дрібноту ми теж відкачали та по домівках розвезли, у кого домівка є. Я й розвозив.
— А на кораблі? На «Сині Бурі?» — раптом стрепенувся Інтар.
— Ми що, звірі, по-твоєму? — сердито запитав Едрин. — Ми все перевірили до пожежі, як у будинку, так і на кораблі. Порожньо, звісно. Вочевидь, украдену дітлашню саме готували до відправлення на корабель.
Інтар розгубився:
— Стривай, як же так? Адже Ренні розповідав, що там була купа мішків, ну, крім нього, коли його везли… Невже вони інших дітей назад повернули? Навіщо? Або… корабель уже встиг відвезти їх і повернутися? Ні, зажди, не може бути — матроси ще згадували, що «Син Бурі» вже майже місяць безвилазно в порту стирчав. Ренні, я чогось не зрозумів! — повернувся він до приятеля.
А малюк раптом почервонів і відвів погляд. Смикнув за рукав Едрина.
— Ні вже, — промовив той. — Сам йому все й розповідай.
Інтар повернувся до Ренні:
— Ти мені що — збрехав?
— Я… ні… ну… тобто… не у всьому… Інтаре, пробач! — видихнув малюк. — Я тобі збрехав, але тільки ледь-ледь, а про Наоба не збрехав, і про те, що він мене вкрасти хотів, не збрехав теж, тільки він украв, коли я вже в нього на кухні працював…
Майже на одному подиху малий зізнався, що двоє стражників, котрі замкнули хлопців у буцегарні, були багато в чому праві: Ренні дійсно служив у пана Наоба, той насправді підібрав шарпака й узяв собі на кухню.
Частина історії про згортки, яку малюк свого часу переказав Інтару, була щирою правдою — саме під цим приводом його й гукнув пан Наоб, а коли вдовольнився запопадливістю та слухняністю хлопчиська, залишив його в себе, призначив кухонним служником. Ренні й справді працював там півроку й навіть отримував на додачу до їжі й теплої місцинки біля каміна по два срібняки на місяць.
Хлопчисько не помічав нічого дивного за своїм паном, та й не шукав такого. Ну, їде хазяїн почасти на кілька днів, ну, збираються в нього компаньйони, іноді ночують навіть… То й що з того? Ренні був упевнений, що пан Наоб веде звичайне життя багатого й, отже, вельми заклопотаного купця.
Малюк ні про що погане навіть і не помишляв та й почувався майже щасливим, але якось дощової ночі прокинувся в невизначений час, бо налив собі у вечірню кашу згірклої олії, тож, тримаючись за живіт, побіг у заповітне місце у дворі. А сидячи там, почув гамір, трохи прочинив двері й побачив, як кількоро людей на чолі з Забуром вносять з вулиці якісь лантухи й тягнуть у дім чорним ходом, що веде на кухню. Бачити, щоб хтось виходив назад, малий не бачив, тож вирішив, що пішли вони через парадні двері.
Ренні скінчив свої справи та з цікавості вирішив пошукати ті мішки. Він правильно розрахував, що навряд чи їх потягли кудись у кімнати, й перевірив спочатку саму кухню, потім підвал…. У верхньому підвалі були продукти, зате коли він відчинив нижній (туди вела дерев'яна ляда з кільцем у підлозі верхнього підвалу, й куховарка попередила хлопчика ще в перший його день на кухні, що внизу пацюки, там нічого не зберігають і лазити туди нема чого. Він слухався — до тієї ночі. А тоді щось його підштовхнуло. Може, внутрішнє чуття, а може, й свіжа, ще вогка на дотик земля, що звідкілясь виявилася на підлозі, біля самої ляди…)
і спустився (мало не загримів із крутих щаблів), знайшов-таки мішки… Розв'язав один — і побачив дівчинку. Сонну. Живу. Розв'язав інший — знайшов хлопчиська, молодшого за себе.
Переляканий малюк притьмом кинувся назад і не забув навіть зачинити ляду.
Та ось мішки зав'язати — забув.
Ренні вирішив, не чекаючи ранку, втекти з будинку пана Наоба куди очі світять. Хіба взяти трохи грошей на дорогу… Він знав, де хазяїн їх зберігає, і прокрався туди навшпиньки.
Але коли вже відкрив скриньку з «дріб'язком на щодень» («Золотих із п'ятдесят там лежало!» — розповідав зараз Ренні), його схопив за плече Забур.
Ренні, може, й умів брехати, та з несподіванки це виходило кепсько, та й що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свої, чужі, інші», після закриття браузера.