Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

І відразу почувся стукіт у двері.

— Відчиняй, свої! — почувся веселий гучний голос Едрина.

Хлопчисько вмить розчахнув двері.

— Едрине! Здрастуй! — радісно привітав він молодика й раптом помітив за його спиною дуже знайому пичку. — Ой! Ренні! Й ти тут! Привіт!

— Привіт! — малий покруглішав, був чистенький і вбраний в усе майже нове. Він теж радісно схопив Інтара за руки.

— А я тепер в Едрина живу! Це… Підлогу мою, посуд… Ну, й гончарної справи вчуся. Так добре! Едрин каже — з мене будуть люди!

— Будуть-будуть, — молодик посміхнувся й погладив малюка по білявому волоссю.

— Я теж у гончаря в учнях! — і собі похвалився Інтар.

Едрин тим часом привітав Сорота і взявся розпитувати про здоров'я, розповідати новини й викладати гостинці, аж обидва хлопчаки завили від захвату: м'ясний пиріг, свинячий окіст, цибуля, червона редиска, помідори, солодкий пиріг, льодяники, горіхи в меду…

— Свято, чи що? — запитав Інтар. — Це тому, що наставник Сорот одужав?

— Не тільки тому, — відповів Едрин. — У мене й ще одна гарна новина. Тепер, принаймні найближчі років три-чотири, ніхто не хапатиме дрібноту на вулицях Столиці.

Інтар охнув від несподіванки:

— Наоб, еге ж? Ви його позбулися? Едрине, розкажи!

— Саме позбулися, — кивнув той.

…Ніч була безмісячною, негожою, і це значно полегшувало справу. Іншої слушної нагоди годі було й очікувати, тож хмарам і дрібному нудному дощу Невидимки зраділи більше, ніж інші — сонцю й теплу. Дуже доречним був той дощ.

Наоб не тримав сторожу, покладаючись на двох здоровенних псів, які тінями нипали по саду. Їхніх зубів не уник би грабіжник, якби наївно вирішив поживитися чимось у заможному домі на відлюдді. Втім, грабіжник, можливо, спробував би пригостити собак м'ясом, начиненим отрутою чи й снодійним. Однак Едрин із друзями воліли покладатися не на собачу жадібність, а на надійні арбалетні стріли.

Найспритніший і найпрудкіший хлопець — «живець» — перебрався через огорожу першим. Коли він зістрибнув униз, на огорожі вже сиділи чотири арбалетники. Чудово навчені звірі з'явилися з пітьми саду, щойно «живець» заглибився в нього. Так, варто віддати належне панові Наобу — сторожів він вибрав найкращих. «Живець» задихаючись тільки-но добіг до огорожі й, звісно, не встиг би видертися на неї, — але псів миттю було прохромлено, причому кожного відразу двома стрілами. Один із псів, навіть поранений, все-таки стрибнув на «живця» і спробував учепитися в горло, але моторний хлопець вивернувся, страшні зуби ковзнули по плечі, залишили глибокі криваві сліди. По тому пес здох майже одразу, ніби останні сили вклав у захист спокою свого пана.

«Деякі люди, — з повагою подумав Едрин, дивлячись на тварин, які важко повалились на землю, — не варті своїх собак».

Далі все було просто. Невидимки безшумно ковзали по будинку. Перевірили підвали. У верхньому не виявили нічого. А ось у нижньому, на солом'яних матрацах, прикриті мішковиною, спали…

На щастя, діти були одурманені якимось зіллям і не здійняли галасу, інакше навряд чи Едрин із товаришами залишилися непоміченими. А так усіх обережно винесли, вклали у візок, завбачливо залишений за рогом. Із візка вивантажили міхи з олією — кілька десятків — і переправили через огорожу в сад.

Поки п'ятеро займалися цим, інші тихо, мов безтілесні примари, продовжували оглядати будинок. Але бранців більше не було.

Ніяких слуг не знайшли. Чорношкірого вже не було в домі, а інші, видно, приходили вдень, в особняку не ночували.

Сонного Наоба замкнули в його кімнаті.

Попередньо по її підлозі розлили олію.

Один із хлопців повернувся до візка. Візок рушив, відвозячи геть від лихого дому поснулих дітлахів.

А невидимки, що залишилися в будинку, й далі розливали олію. Міх за міхом…

Вони просувалися згори, від горища, яке теж не обминули увагою, донизу, до виходу.

Обливали дерев'яні меблі, дерев'яні двері, які ретельно за собою замикали. Лили на підлогу й розбризкували по стінах, проводили масні доріжки з однієї кімнати в іншу.

Нарешті спорожнів останній міх. Тоді вони пішли.

Всі, крім одного прудконогого хлопчиська, який зупинився біля кімнати Наоба, дістав із кишені кресало, висік іскру, запалив завбачливо захоплену з собою ганчірку й кинув її в масну калюжу під дверима.

І втік якомога швидше.

Інтар очікувально дивився на Едрина, Сорот і собі повернув до нього голову.

Молодик посміхнувся:

— Якщо коротко — у будинку шановного пана Наоба Лооса, торговця тканинами, трапилася страшна пожежа. Усе згоріло. На лихо, це сталося вночі, сам пан Наоб спав у своєму ліжку, в кімнаті на другому поверсі, й не зумів вибратися. Він загинув. У той же час пожежа трапилася й на кораблі пана Наоба, що мирно стояв у порту.

— Ой! — згадав Інтар. — Шість днів тому! Трищогловий «Син Бурі»! Пощастило, що вогонь не перекинувся на найближчий корабель, на «Спрута»… А на «Сині Бурі» — матроси зі «Спрута» наступного вечора в нас розповідали — було тільки двоє матросів, стерегти залишалися… То їх на березі знайшли безтямних. Хтось їх по головах уперіщив і з корабля стягнув. І вони не змогли розповісти, як і чого корабель зайнявся раптом. Варта ще з’явилася, нишпорила навколо… А чого шукати, коли від корабля тільки шкелетик залишився, та й той обгорілий?

— Варта, — промовив Едрин, — підозрює в обох підпалах найближчого помічника пана Наоба, чорношкірого Забура. Той зник напередодні пожежі в будинку пана Наоба, і нікому невідомо, куди подівся.

— Нікому? — недовірливо перепитав Інтар.

Едрин посміхнувся й погладив хлопчика по м'якому, поплутаному чорному волоссю: