Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

з одруженням, що не відбулося. Цілком очевидно, що І. Срезнєвський послуговувався усними переказами й чутками, яких навколо ймення Сковороди наприкінці його життя і після смерті накопичилася сила-силенна, притім послуговувався некритично. Молодий учений (І. Срезнєвському тоді не було й 24 років) на ту пору явно не почував себе впевнено в матеріалі. В оповіданні чимало фактичних помилок. Так, майор каже Сковороді: «Не раз читал вашу „Жизнь Христа“ и „Начальную дверь“, но послушать ваших толкований, право, хочется. Ах, эта „Начальная дверь“, „Начальная дверь“!» Справа, однак, у тому, що твору під назвою «Жизнь Христа» в Сковороди немає. Що ж до трактату «Вступні двері до християнської добронравності», то його написано не раніше 1766 року, а можливо навіть і пізніше, 1768-го, коли Сковорода почав викладати катехізис у Додаткових класах. В іншому місці читаємо, що майор «взял со скамьи „Лотову Жену“, сочинение Григория Саввича, которое тогда читал» («В пятый раз перечитываю», — зауважує він), «и стал громко декламировать — декламировать очень недурно одну из любимых тирад Григория Саввича». Тимчасом трактат «Книжечка про читання Святого Письма, названа Жінка Лотова» був створений Сковородою, як він сам повідомляє в супровідному листі, «перед відкриттям Харківського намісництва» (II, 34), тобто не раніше 1780 року, а завершено роботу над ним іще через кілька років.

Усе дає підстави вельми скептично поставитися до повіданої І. Срезнєвським історії з одруженням, яке не відбулося.

Наприкінці 20-х років минулого століття А. Ковалівський спробував був здійснити її перевірку, так би мовити, на місцевості, розпитуючи старих мешканців Валок і передивляючись архів Рогозівської церкви, але нічого, крім уривкових і геть суперечливих відгомонів давніх чуток, він не виявив[134].)

Повернімося, однак, до нашої теми.

Отже, що після чотирьохрічних блукань Слобожанщиною Сковорода на домагання ґенерал-ґубернатора ще раз повернувся викладати у Додаткові класи, але не витримав більше року — 13 квітня 1769 року в донесенні директора класів з’являється запис: «Учителю катехізису Григорію Сковороді заслуженої платні дватцять три рублі»[135].

Це остання платня, що її отримав Сковорода від влади зверхньої. «Сковорода, побуджений духом, — читаємо в М. Ковалинського, — відійшов у глибоку самотність. Біля Харкова є місце, що називається Гужвинське, і належало воно поміщикам Земборським, яких він любив за їхню добродушність. Воно вкрите похмурим лісом, серед якого була пасіка з одною хаткою. Тут поселився Григорій, заховавшись від поговору житейського і злослів’я духовенства» (II, 402). Від цього часу він остаточно стає вільним мандрівцем — поетом, учителем, проповідником, мисленником, і його мандри тривають протягом усіх наступних двадцяти п’яти років. Разом із змінами трибу життя приходять і нові тенденції в творчій діяльності. Поезія відходить на задній план, Сковорода пише прозові байки, об’єднані в збірник «Байки Харківські», але головну увагу зосереджує на етично-філософських і богословських творах — усі свої діалоги, трактати, притчі він написав на останньому, мандрівному етапі життя.

Гужвинське, або Гужва, — лише одне з багатьох місць на мапі мандрів Сковороди по містах і селах Слобідської України[136]. «З різних обставин жив він у багатьох: іноді йому до смаку було місце, іноді ж люди за його Мінервою приваблювали його проживати деякий час: постійного ж житла не мав він ніде, вважаючи себе пришельцем на землі у повному розумінні цього слова» (II, 407). Всюди — в Харкові й Білгороді, Острогозьку й Богодухові, Куп’янську й Маначинівці, Бабаях та Великому Бурлуці, Куряжі й Пан-Іванівці, Охтирці й Валках — для нього відкриті були двері й серця. Познайомитися з уславленим поетом-філософом, поговорити з ним або хоча б просто побачити його, не кажучи вже про те, щоб дати йому притулок, уважали за честь ґубернатор і купець, поміщик і селянин, архімандрит і сільський священик, учитель, літератор, аптекар…

Визнання його не можна назвати всезагальним і беззастережним — надто не схожий він на інших, надто самобутній та незалежний у словах і вчинках, щоби подобатися всім. Біограф пише про це: «Простота життя, висота знань, великий і довголітній подвиг Сковороди у любові до мудрості на ділі роздирали ризу лицемірства високомудруючих і відкривали їхню порожнечу. Вони, прикриваючи свою заздрість і наготу серця листям співчуття, говорили іншим: „Жаль, що Сковорода ходить біля істини й не знаходить її!“ У той час, коли цей вже був увінчуваний знаменами істини, вони, обвішані знаменнями спокус, гордо й безсоромно являлись у масці істини» (II, 415–416).

І все ж слава його була дуже велика. В останню чверть XVIII століття на Слобожанщині, та, прецінь, і в Гетьманщині, не багато можна було назвати людей настільки знаних, а в духовній царині настільки авторитетних і впливових, як Сковорода. Недарма народилася леґенда про запрошення українського мисленника до імператорського двору. Григорій Данилевський з посиланням на Фьодора Ґлінку переказує бувальщину про те, як Єкатєріна II буцімто «знала про Сковороду, подивляла його життю, поважала його славу й одного разу, через Потьомкіна, надіслала йому запрошення