Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Є всі підстави віднести до цього періоду й пісню 12-ту зі «Саду божественних пісень»:
В город не піду багатий — на полях я буду жить, Вік свій буду коротати там, де тихо час біжить. О діброво, о зелена! Моя матінко свята! В тобі радість звеселéнна тишу, спокій розгорта. ----------------------- Здрастуй, любий мій спокою! Ти навіки будеш мій, Добре буть мені з тобою: ти для мене, а я твій. О діброво! О свободо! Я в тобі почав мудріть І в тобі, моя природо, шлях свій хочу закінчить.
Описи мирної, щедрої природи переплітаються з гораціанськими мотивами, гармонічно поєднуються з почуттям душевної умиротвореності в пісні 13-ій:
Гей, поля, поля зелені, Поля, цвітом оздоблéнні, Ах, долини, балки, І могили, й пагорки! ------------------------- Пропадайте, думи трудні! І міста багатолюдні! Я й на хлібі сухім житиму в раю такім.
Живучи на природі, «в раю», віддалік від «міст багатолюдних», від їхньої метушні й колотнечі, Сковорода разом з тим не відгороджується від людей, він багато подорожує, переважно пішки, зустрічається і розмовляє з мешканцями довколишніх сіл і міст. Чутка про мудрого «старчика» (якому тоді ледь-ледь виповнилося сорок років) поширюється, люди тягнуться до Сковороди, шукають нагоди познайомитися з ним. Характерним під цим оглядом є один спогад самого філософа. В листі-посвяті до притчі «Убогий жайворонок», адресованому 1787 року Федорові Диському, він пише: «Іван, батько твій, на сьомому десятку віку (в 62-му році) у місті Куп’янську, вперше позирнувши на мене, полюбив мене. Він мене ніколи не бачив, а почувши моє ймення, вискочив і, догнавши на вулиці, мовчки дивився на мене й проникав, наче пізнаючи мене, таким милим зором, що донині яскраво він мені бачиться у дзеркалі моєї пам’яті» (II, 124).
Перебування в Стариці стало неначе підготовкою, прелюдією до нового — мандрівного — способу життя Сковороди. Заледве він повернувся б до колеґіуму, якби не випадок.
Одного разу підчас відвідин Харкова Сковорода на прохання когось із друзів познайомився з учнем колеґіуму Михайлом Ковалинським, сином священика з Олексіївської фортеці. «Сковорода, глянувши на нього, уподобав його і полюбив до самої смерті». Й, «маючи на меті користь, спрямовану на молодого нового свого друга» (II, 390–391), прийняв пропозицію Й. Миткевича повернутися до колеґіуму й почав викладати в класі синтаксими, а також навчати учнів давньогрецької мови. На два навчальних роки — 1762/63 та 1763/64 — випадає період активної педагогічної діяльності Сковороди, що давало йому, попри цькування з боку «наговорювальників», велике моральне задоволення. Дружба з М. Ковалинським, яка до кінця днів стала однією з найсвітліших сторінок у житті обох; інтенсивне листування з ним, в яке Сковорода, не скнаруючи, вкладав усі свої знання, весь жар душі; дружні стосунки з іншими учнями колеґіуму — Яковом Правицьким, Василем Білозером, Григорієм і Максимом Ковалинськими — молодшим братом й, вочевидь, братом у перших Михайла, Миколою Заводовським, Олексієм Базилевичем, стосунки, що тривали у деяких випадках протягом довгих літ, — усе це робило життя Сковороди змістовним і повним. Тому таким безглуздим видалася йому пропозиція ченців Печерської лаври, яку він відвідав разом з М. Ковалинським, пристати у монастирську гавань, стати «окрасою обителі», «стовпом церкви». Відмова була рішучою: «Я стовпотворіння помножувати собою не хочу, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому» (II, 399).
Наклепи тим часом робили своє діло. 1764 року Сковорода вдруге полишає колеґіум. Чотири роки він блукає Слобожанщиною, живе в друзів і знайомих то в Харкові, то по селах, хуторах, монастирях.
(Причинки. У цей час могли б відбуватися події, описані в оповіданні І. Срезнєвського «Майоре, майоре!», — могли б, якби… вони взагалі мали місце, ці події.
Як запевняє оповідач, 1765 року Сковорода завітав у Валківські хутори, познайомився з якимось відставним майором, закохався в його дочку Олену Павлівну, Льоню, зібрався був одружитися, але в останню хвилину втік заледве не з-під вінця. Вірогідність цієї історії (не сказати вже по літературний рівень оповідання) більш ніж сумнівна. Правдою є те, що Сковорода бував у цих місцях, один з відомих нам його листів написано тут, на хуторі Довжик, якраз 1765 року, проте ніде, ні в М. Ковалинського, ні в матеріалах інших сучасників, ані в листах і творах самого Сковороди, немає навіть згадки про майора, в якого він, за оповіданням, буцімто жив довгий час, тим більше немає і натяку на сюжет
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дух животворить… Читаємо Сковороду», після закриття браузера.