Читати книгу - "Репетитор"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вітер шарпає їхній одяг і… Андрій приходить до тями. Вони на даху, а під ними — Місто. Велетенське і темне. Темніше від неба, далеке від людей. Відмежоване від них мороком і тишею. Доісторичне.
Лише троє живих істот на даху шістнадцятого поверху: він, той, хто його привів сюди, і вітер.
Знавісніння поступово минається. Бруд залишається внизу, недоречний на такій висоті, заземлений. А тут нагорі… Тут Славко тримає його за плече і хрипить:
— Зараз скину…
— Скидай.
Дивно звучать голоси на такій висоті. Фантастично.
Славко рвучко сахається від краю даху, не випускаючи його плеча.
— Ти… не боїшся?
— Чого?
— Висоти?
Відтоді починається дружба між Андрієм Шелепінським та квартирантом Ірини Семенівни, який остаточно і безповоротно стає Славком. Від тієї благословенної миті, коли вони починають качатися від сміху по даху шістнадцятиповерхового будинку посеред глухої ночі. Але комедія й годі.
— А я… я боюсь!!! Стр-рашенно! Не підходь так близько до к-краю, щоб ти впрів!
— Чом-му ж ти ме…мене привів… с-сюди? Якщо с-сам боїшся?
— А щоб… щоб страшніше було-о-о!!!
Місто мовчить і гасить покидані де-не-де вогні.
— У мене є для тебе робота, малолітній шибенику, але…
— Дякую.
— Не дякуй. Почекай, поки я оте «але» розшифрую.
— Мені підходить усе.
— А даремно! Ти занадто розумний, щоб тобі УСЕ підходило. Отим твоїм сьогоднішнім мучачо, що варили в тебе на кухні травку (ти не бачив, ні?) — отім усе по цимбалах, вони мислять нижніми півкулями мозку, але я не для того сюди ліз, щоб про них говорити. Ти можеш далеко піти, якщо не…
— Якщо не?..
— Якщо не звалишся з шістнадцятого поверху.
Місто прислухається.
* * *Андрій ніколи не думав, що Ігор Васильович уміє так сваритися.
Кабінет принишк за чорно-зеленою суворістю інтер’єру; сутінки сполохано прилипли до шиб, знервовано дзеленчала зеленокрапельна люстра, недооцінюючи власної вартісности…
Андрій Шелепінський не міг заховатися, не мав жодного протекторату і не коштував у цьому світі навіть п’яти копійок. Але, мовби наперекір повальному острахові, рідкісний стан внутрішнього супокою огорнув душу, мов лялечку шовкопряда; агресія розбивалась об цю шовкову перешкоду, як комарі об лобове скло автомобіля; очі все бачили, вуха все чули і — жодної реакції.
Андрій ніколи не думав, що можна дивитися на себе здалеку, з іншого виміру, і жаліти себе тутешнього…
— Два роки! — увірвалося до свідомости й ілюзія захищености зникла. — Два роки у неї не було нападів, і я вважав, що вона вилікувалась! Що трапилося сьогодні, скаже мені хто з вас чи ні?!
Коротко стрижений чоловік з кульчиком у вусі не знаходив собі місця у власному кабінеті і мав на те причини.
Остап стояв осторонь, копирсаючи тапком килима, і — що не характерно для нього — мовчав. Андрій не став чекати повторного запитання.
— Я хотів її налякати і сховався в коморі. А коли вона увійшла до кухні, я вискочив звідти… Тоді це й сталося.
— Налякати? Ти хотів…
Він підійшов до Андрія впритул. Подумалося, що таким він, напевно, бував після складних, тривалих операцій: змучені тіні на чолі, жорстка лінія губ, очі… світлонепроникні, чорні.
«Зробіть це. Скажіть, що ви про мене думали весь цей час. Вдарте. Виженіть мене врешті-решт і змініть код, щоб я не зміг повернутися. Бо я не знаю, чого від себе чекати. Направду не знаю». А слідом інша, ще крамольніша думка: «Цікаво, чи він п’є? Цікаво, чи можуть хірурги обходитися без цього?»
— …налякати? — після важкоперетравної паузи закінчив лікар і потер перенісся.
Холодним видався цьогоріч серпень. Бо інакше якого б дідька Андрієм почало трясти? Не від низького ж гемоглобіну, справді…
— Два роки тому вона так налякалася, що в реанімації вже не знали, чим її колоти…
Може, від того, що стоїть босоніж на паркеті, так і не навчившись ходити в тапочках?
— Тоді якраз померла її мама…
А може, від нездатности переінакшити світ і своє призначення у цьому світі?
— Я їхав додому машиною і голову ламав, як би це обережніше їй сказати про те, що сталося, а виявляється, вона про все дізналася сама, і з нею почало коїтися щось ненормальне…
— Будь ласка!..
Лікар підвів очі.
…Після тяжкої виснажливої операції. Щонайменше — зі смертельним кінцем.
— Будь ласка, вибачте мені, — сказав Андрій.
А що він мав іще сказати?
— Забирайся, — шпурнув лікар Андрієві в лице і попрямував до вікна. Огорнутий сутугою, мов лялечка шовкопряда. Недосяжний для цього виміру.
Краще б ударив.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репетитор», після закриття браузера.