Читати книгу - "Тінь Каравели"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ох і добряче ж я стукнувся! Кілька секунд я лежав. Голова гула. Потім, крекчучи, підвівся, сів і (уявіть собі) побачив Майку. Вона йшла до мене по тротуару, і поряд з нею йшов високий дідусь з підстриженими вусами.
Звестися на ноги я ще не міг і удавав, що цілковито зайнятий своїми синцями.
Вони підійшли.
— Одначе цілий, — з деяким здивуванням зауважив дідусь. — Руки-ноги на місці. І сльози не капають. Якщо не капають, значить, усе гаразд. Так? — запитав він у Майки, а не в мене.
Майка гмикнула і промовчала. Я з-під опущених він стежив за ними. Дідусь це помітив.
— Цікаво, — сказав він знову Майці. — Певно, це наш сусіда. А це, часом, не він дошку відламав?
Майка жалісливо глянула на мене і посміхнулася.
— Ну що ти, дідусю! У нього й силоньки не вистачить. Інший відірвав, більший і білявий.
Дідусь посміхнувся:
— Тоді я пішов. А ти?
— Йди, — сказала Майка. — Я скоро прийду.
І чого їй треба? Йшла б разом із дідом…
— Ну? — з інтересом запитала Майка. — Що ж ти не закинув його на трубу?
Вона дивилася на мене навіть без єхидства, а так, як дивляться дорослі на маленьких базік. І ледь посміхалася.
— Іще й знущається! — похмуро сказав я. — Тут у людини рана така…
Вивернувши лікоть, я показав «рану».
— Ой, лишенько… — глузливо мовила вона. — Плюнь на подорожник та приліпи. От і все.
Ні, вона не збиралася відривати поділ і квапливо перев'язувати мої подряпини. Не думала зроняти прохолодні сльозинки ї шепотіти ласкаві слова.
Я сердито підхопився і з брязкотом підчепив на гачок «Оленя».
— Обійдуся і без твоїх подорожників.
Після цього треба було йти. Гордо й незалежно. Так, щоб у неї від запізнілого каяття защеміло серце. Але у мене так не вийшло. Боком і повільно я ступив перший крок.
— Думаєш, мені шкода, чи що, було тієї дошки? — раптом запитала вона. — Просто не люблю, коли нахабно поводяться.
— А я нахабно?..
Майка примружилася:
— А навіщо, не спитавшись, почав відривати?
Кохання коханням, але хто ж стерпить такі обурливі слова?
— Не спитавшись! У тебе питати, чи що?!
— А в кого? Оскільки це наш паркан…
— Ваш?!
— А чий?
Ну, що я в ній знайшов, щоб закохуватись? Тріснути б каталкою по лобі, тоді знала б. Але не можна тріскати дівчисьок залізними каталками. І я вирішив убити її презирством.
— Ти, мабуть, і справді дурепа, — сказав я. — Ну, нехай це був би ваш паркан. Мені, значить, треба було прийти і запитати: «Можна, я дощечку відірву?» Що я, поліном стукнутий?
Майка була тепер не глузлива, а навіть трішечки сумна.
— А ти б все одно не прийшов, — неголосно сказала вона. — Ти не знаєш, як у нас хвіртка відчиняється. Там треба за мотузку смикнути.
— Ну й смикай свою мотузку, — пробурмотів я.
Вона ще помовчала і, відвернувшись, подивилася навіщось на свою хвіртку і тихо запитала:
— А хочеш, покажу, як відчиняється?
— Дуже треба… Я до вас не збираюся.
— Ну, а якщо… А раптом підеш?
— Дошки просити, так? Мені вони більше анітрішечки не потрібні.
— Ну… а якщо просто так? — сказала вона, дивлячись у тротуар.
— Навіщо? — захрипнувши від ніяковості, запитав я.
— Ну, так… Погратися…
Я поборов ніяковість і гмикнув:
— «Погратися». А як?
— Ти хіба ніяк не вмієш? — запитала вона і глянула знову трохи глузливо.
Я сказав ображено:
— Я по-всякому умію.
— А в «чапаєвців»? — І вона поклацала пальцями, ніби ганяла по шаховій дошці круглі дерев'яні шашки, що зображували у грі вершників.
— Ха! — сказав я. Вона, дівчисько, ще запитує мене про цю гру!
— Давай? — сказала вона.
— Ну, давай, — недбало погодився я. — Тільки ганялку додому віднесу.
Ми підійшли до її хвіртки. Майка показала, як смикати мотузку, і пішла. А я повинен був віднести колесо.
Але одразу додому я не пішов. Я притиснувся носом до паркану і дивився в дірку від сучка услід Майці. Як вона йде до свого ґанку. Ось вона піднялася по східцях. Ось зупинилася. Стоїть і водить пальцями по бильцях, ніби щось малює…
Я відірвався од паркану, бо відчув спиною неприємний погляд.
На тротуарі стояв Толя. Він мовчки розглядав мене і ліниво совав за щокою язиком. Щока від цього здулася і неприємно ворушилася.
Я розгубився і, здається, почервонів.
— Ну, що, Клямпик, — сказав Толя єхидно і без посмішки, — за нареченою підглядаєш? Дивись-но, весь ніс у скабках. І пузо.
Ух, як я його ненавидів у цю мить! Його косого білявого чубчика, немилосердні тютюнові очі, його великі прозорі вуха і тонкий безжалісний голос! І він знав, що я його ненавиджу. І знав, що моя ненависть безпорадна, тому що я боюся.
— Гнида! — сказав я зі сльозами. Плюнув у нього й побіг. І побіг зараз, мабуть, не через страх, а через відчайдушну й жалюгідну образу, через злість на себе. Він не гнався.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь Каравели», після закриття браузера.