Читати книгу - "Монети для патріарха"

Допитуваний підняв голову, обличчя його неначе одухотворилося.

— Ум… любит простор… а у тебя ему… тесно.[67]

— Ко-ле-со-вать! — тихо прошепотів Петро, не сумніваючись, що його почують.

Три дні минули тихо й мирно.

— Якщо й сьогодні все буде гаразд, попрощаюся з вами та полечу додому.

— А може… — Мусій запнувся.

— Попрохати іншу вілу, аби допомогла вам? Та де ж її знайдеш! Мало нас залишилося, та й вас мало.

І з цими словами самовіла знову злетіла в повітря.

Яків зітхнув, і його супутники остаточно зрозуміли, що з його точки зору кінські ноги вілу не псують. Проте нічого дезертирові не обломилося і не світило.

Несподівано коненога летюча жінка страшенно закричала, показуючи рукою. Напрям був — під прямим кутом до дороги. (Вислів «прямий кут» сердюк знав від звіздаря Абдаллаха, чиїм рабом був у Єгипті.)

— До скелі! — рявкнув Мусій, злазячи з мула й тримаючи його за повіддя.

Вони притислися до скелі — і побачили смерч. Велетенська колона наближалася, ламаючи все на своєму шляху.

Мусій побачив, як вона наздоганяє вілу.

«Ні! Ні! Ні-і!!!»

Але Ільченкове бажання не подіяло. Віла, підхоплена смерчем, щезла в ньому.

Страшний крик вирвався з трьох горлянок, але його ніхто не почув — за ревом буревію.

Несподівано смерч змінив напрям, Мусій перевів дух, проте… Зробивши невеликий гак, смерч тепер ішов паралельно скелі, і…

Мусій відчув, що його б’є повітря, б’є, як потужна хвиля морська. Його відірвало від землі й понесло.

Як не дивно, він міг дихати. Ще дивніше, що він зберіг ясність думки та й зрозумів, що це — чари. Чари отого каджа, чи як його.

Скільки їх несло? Півгодини? Годину? Усього кілька хвилин? Мусій втратив лік часу.

Несподівано він відчув, що тиск повітря на його тіло щезає, і за мить ноги вдарилися об камінь. Він стояв на кам’яних плитах, серед руїн стародавньої фортеці.

Товариші стояли або лежали, але він не встиг придивитися, бо почув слова:

— Ну от ви й попалися!

Сердюк повернувся на голос і вже не міг відірвати очей — сходами від вежі спускався кадж.

Мусій одразу зрозумів, що це кадж, і пересвідчився, що самовіла була права: у цьому одягнутому, як турок, беззбройному, високому кремезному чолов’язі було щось нелюдське.

Не думаючи, він скинув рушницю до плеча, кадж посміхнувся. Пройдисвіт зрозумів, що це значить, але все ж натиснув на курок — осічка! Він кинув рушницю і вихопив палаш.

— Теж не візьме, — оскалився чародій.

Мусія охопив розпач, і раптом він, усе ще не маючи сил відірвати очі від ворога, почув голос самовіли:

— Яків мертвий. Я нічого…

Сердюк одним стрибком подолав відстань, яка відділяла його від каджа, хоча за мить до того він був певен, що не зможе так стрибнути навіть з розгону.

І вдарив ворога ефесом, посрібленою пластиною вдарив — у скроню. Вдарив, водночас вириваючи з-за пояса пістоль.

І вистрелив, вистрелив, — він, не думаючи, був певний, що зможе вистрелити, — вистрелив, увігнавши в каджа заряд шроту майже впритул.

Трохи розвернувся вправо, бо був лівак, і одним ударом зніс супротивнику голову — що йому також досі не вдавалося.

Він палашем більше колов.

Не знаючи, чого ж іще чекати від того, хто командує буревіями, замахнувся ще раз, але з-за спини знову почувся голос віли:

— Досить, він мертвий. Не думала, що таке може бути. У Якова розірвалося серце. Я нічого не могла вже зробити.

— Розірвалося, бо він не чаклун? — почувся тремтячий голос Мар’яни.

У Мусія просто роз’їхалися ноги, він сів, просто сів на камінь.

— Так, але ви не самі себе врятували. Ваших сил просто не вистачило б. Кадж наказав принести вас живими, а стосовно нього такого наказу не було.

Певний час усі мовчали, потім заговорив Мусій:

— Якщо він такий могутній, то як же я його…

— По-перше, ти ж чув — сила. А будь-яка сила має одну особливість. Якщо вимагають обставини, якщо гнів великий, якщо серце керує розумом, то сила збільшується в кілька разів. Навіть у руках і ногах. Я сумніваюся, що ти вдруге зміг би отак стрибнути.

Мусій кивнув. Він не сумнівався, що не зможе.

— Кадж… Він хотів закритися від тебе невидимою стіною, але не встиг укласти в неї всю силу, а ти, навпаки, додав сили так, що, мабуть, стіни тої і не помітив. Як ядро ту стіну пробив.

Ільченко знову кивнув. Чого не помітив, того не