Читати книгу - "Паморочливий запах джунглів"

А, кажу, з'їм, Женя, бо ти ще приїдеш до мене через тиждень, а я вже завтра буду голодний, так зараз напруся як удав і буду два дні переварювати.

Так і було.

Але нерви мої вже були на межі зриву – що ж, отак от сидіти, нічого не роблячи.

І я, зорієнтувавшись трохи в обстановці і політичних розкладах, попросився на прийом до коменданте Томаса Борхе, легендарного героя революції, засудженого свого часу на страту сомосівцями, потім він утік із тюрми, командував цілою армією, знаний як безстрашний командир і чіткий керівник.

Невисокого зросту, вже повнуватий, він прийняв мене легко і просто. На стіні в нього висів великий портрет Хуліо Кортасара, який виявитвся його близьким другом, з яким я листувався і перекладав його українською.

Всі питання, які я поставив перед Борхе, були з'ясовані у п'ять хвилин.

Через нього я познайомився з Марконом і потрапив у всі ці військові з'єднання.

Борхе на той час був другою після президента Даніеля Ортеги людиною в країні і командував усіма військовими силами. Мене поставили на список у війську і далі я жив і харчувався при військових.

У Спілці митців, якою керувала дружина президента, поетеса, не реагували на мене ніяк.

І я подався у мандри країною, час від часу повертаючись у Манагуа у свій готелик при Спілці і за якийсь час знову від'їжджаючи кудись у глиб країни.

Одного дня мене підняли о шостій ранку, я ледве продер очі, бо вночі був у «місті гріха», мав якийсь дивний шалений настрій, – може, то повний місяць на тебе діє, сміявся Хосе, може, ти вовкулака чи вампір, – і подався до Марії з Карліто, і розгулявся на повну катушку, і приїхав по тому пізно.

У передпокої мене чекав Маркой і з ним двоє озброєних військових.

– Одягайся, поїхали!

– Куди? – Я нічого не тямив спросоння. – Чому так рано?

– Тому! – сказав Маркой. – Ти хотів у Блуфілдс, зараз буде літак. Збирайся вже. Зараз.

– Але ж треба було попередити заздалегідь.

– їдеш чи ні? – насупився Маркой.

– Так. Зараз. – Я побіг у свою кімнату, схопив сумку з кількома сорочками і шортами, і за мить ми вже сиділи у джипі і їхали кудись на летовище.

Літак був маленький, нас у нього сіло всього четверо, крім пілота.

Летіли не дуже високо. Льоту було, як мені сказали, три години.

Щойно піднялися і я, зрозуміла річ, задрімав. Коли прокинувся, сказали, що за півгодини будемо у Блуфілдсі.

– А чого ви не спите? Я от звик. Вилітаю – заснув, прилітаю – вже й кінець рейсу, час у такий спосіб летить непомітно.

– Ти такий герой, бо нічого не знаєш, – сказав Маркой і кривувато усміхнувся. – За цей час нас могли вже одинадцять разів збити! Зрозуміло тобі?

Ні хєра собі! Мені було зрозуміло. Я заткнувся і подумав тільки, що якщо би збили, то пиздець був би непомітний.

Це якраз було би воно, самий раз.

Так врешті було би краще, аніж померти з ясним усвідомленням смерті, так і не розслабившись.

Але я довго не думав про свою можливу смерть за таких обставин, врешті я приїхав сюди не задля смерті, а задля життя.

А далі вже – як Бог дасть!

Блуфілдс теж було старе колоніальне місто з довгою історією, і говорили тут мішано англійською й іспанською, як у нас в «русифікованих містах» – російською й українською.

У Блуфілдсі також стояли старі будинки з колонами й порталами, з венеціанськими вікнами і розмаїтими візерунками численних ґрат на віконницях.

Загалом місто було таке, як і всі в Нікарагуа, хіба що багато було негрів, а в центральній частині значно менше.

Ну і індіанське коріння переплетене з негритянським давало тут такі гарні расові наслідки, що можна було задивлятись. Нікарагуанці взагалі гарні. Велика частина інідіанської крові – ще багато індіанських племен живуть окремим життям у джунглях і мало спілкуються з цивілізацією, маючи свої традиції і свій триб життя, – давала розкосі очі і смаглявий колір шкіри і цупке чорне волосся, яке, однак, могло закучерявитися через якусь негритянську прабабусю, або очі раптом у мулата виявились світлими через когось із білих предків і так далі.

У Блуфілдсі було чимало і чистих індіанців, які освоїлись у цивілізації і жили тут, як усі.

Але індіанська свідомість, проста і безпосередня, не просто вписувалась у цивілізацію.

Жалівся пізніше один військовий начальник, що мають проблему з дівчатами.

– Ось приходить вагітна дівчина, а їй тринадцять років. А той її коханий, що обіцяв любов