Читати книгу - "Відлуння у брамі"

Олег справді відчував нестерпний голод, але миттю забув про нього, поглянувши у низину між пагорбами. Від дуба йому відкривалася футуристична панорама Трахтемирівського замку, що затишно розташувався у глибокій долині.

Ден із Гусиком уже третій день поспіль нудилися на яхті. Їх лишили під наглядом матросів, дозволивши досхочу купатися у теплій каламутній воді, що вже починала цвісти. Найгіршим було те, що Остап, який тепер відповідав за них, влаштував хлопцям справжній допит. Про те, де народилися, хто батьки, чи вчилися колись у школі. Брехати йому було складно — молодик одразу перевіряв правдивість усього почутого через Інтернет або зв’язуючись телефоном із тими, хто міг підтвердити чи спростувати розповіді волоцюжок. Хлопці були неабияк подивовані тим, що комп’ютери, виявляється, призначені не лише для ігор, розглядання порнографії та пустопорожніх побрехеньок у чатах і на форумах.

Не подобалося і те, що їм щодень загадували якусь роботу — палубу драїти, каюту власну прибирати, на камбузі допомагати, але ж і годували смачно й досхочу.

По обіді хлопці лежали на невеликому пляжику, зусібіч оточеному кущами, і пошепки обговорювали черговий план втечі з-під опіки цих дивакуватих чоловіків. Говорили про це більше знічев’я, бо розуміли, що тікати їм нікуди, а головне — з цими дядьками вони були нагодованими та у безпеці. Та й куди втечеш у самих плавках, у незнайомій і цілком дикій місцевості? Найбільше лякала обіцяна Остапом перспектива з осені відправити їх на навчання. Але ж до того ще майже цілісіньке літо!..

Верболози зашаруділи, хтось вийшов на сусідній пляж. Ден із Гусиком миттю перекинулись на животи і тихцем заповзли у кущі — поспостерігати. Виявилося, то був Олег. Поряд із ним, немов собака, смішно перебираючи лапами, чеберяла видра. Та, яку волоцюжки бачили у ящику з-під винних пляшок. Тваринка виглядала цілком здоровою. Парубок сів на повалений стовбур верби, а видра шубовснула у воду. Метрів за двадцять від берега вона кілька разів пірнула — і в її зубах опинилася чимала рибина. Тоді вона повернулася на берег, вмостилася біля босих ніг парубка й почала обідати. Тваринка кілька разів піднімала на Олега замурзану лускою морду, а тоді знову поверталася до свого хижацького харчу. Споживши його увесь, видра пішла у воду. Час від часу її голова з’являлася над поверхнею, запитально поглядала на Олега блискучими оченятами і знову зникала.

Так минуло хвилин із десять. Парубок спостерігав за твариною. Але інколи позирав у бік волоцюжок, що зачаїлися у кущах. Тоді Денові здавалося, що він їх бачить. Раптом з води почувся плюскіт — видра боролася з кимось довгастим і темно-коричневим. Олег, як був у джинсових шортах, кинувся у воду на допомогу. Слизька і сильна рибина борсалася, била хвостом, намагаючись вирватися, але вдвох вони зрештою витягли її на берег. Виявилося, що це сом, сантиметрів сімдесят завдовжки. Вочевидь, пухнаста хижачка роззявила пащу на занадто велику здобич.

— Ніколи б не подумав, що видру так швидко можна приручити, — прошепотів Ден до Гусика.

— Та кажу ж я тобі, що вони усі тут геть чисто шамани, — серйозно відповів менший волоцюга. — От уляпалися ми з тобою.

— А ти їх ще й Макаці намагався здати, придурок! — старший ляснув меншого по потилиці.

— Дене! Проїхали цю тему!! Я ж вже тобі винився за те. Здуру я…

— Добре, забули…

— Ану йдіть сюди! — раптом гукнув прямо до них Олег, ніби від початку знав, що вони підглядають за цієї дивною риболовлею. — Кому сказано? Вилазьте вже з тих кущів!

Хлопці підвелися і сторожко наблизилися до парубка, намагаючись триматися подалі від видри, яка тим часом чистила хутро на колоді, не звертаючи на них жодної уваги.

— Здрастуйте Вам, — промимрив Гусик, але замовк, отримавши відчутного стусана під ребра гострим ліктем Дена.

— І вам, нишпорки малолітні, не хворіти! — зиркнув на них Олег, не стримуючи, втім, іронічної посмішки. — Віднесете сома на «Спас». Віддасте на камбуз — нехай Андрій з нього щось приготує на свій смак. Пан Іван сказав, що ми сьогодні на облавку будемо вечеряти. Увісьмох.

Олег назвав свою видру Людмилою. Ну а як ще її слід було назвати? І байдуже, що то був самець. Коли видра Людмила (або видр Людмил) оговтався, Гордій запропонував його відпустити, але Олег під різними приводами відкладав це з дня на день, бо несподівано для себе прикипів до кумедної і розумної тварини. Було схоже, що і видр був не проти дружби із молодим характерником.

Після посвяти парубка до Ордену Іван розповів, що отримав від Триголоса пораду стосовно закоркованої у сапфіровій пляшці програми. Прадавній дух Хортиці рекомендував інсталювати її за допомогою біоінформаційної речовини якійсь теплокровній тварині, бажано — котові або собаці. Але старший характерник вважав, що Людмил для цього придасться краще. Олег відповів, що не дозволить знущатися з тваринки, чим спровокував іронічне запитання Мечислава, чи не було серед його колишніх клієнток якоїсь прихильниці партії Зелених? Та Іван запевнив, що для психіки видри від того шкоди не буде, а от контакт та порозуміння Олега з його улюбленцем значно поліпшаться. На тому й зійшлися.

Кібернетик Назар пояснив, як на практиці «перелити» програму з пляшки у свідомість тварини. Найскладнішим було утримати «Порадника» під контролем у мить, коли пляшку відкоркують. Вирішили цю проблему, відкривши пляшку у зоні дії бездротового Інтернету. За версією Назара, розумна програма має побачити у віртуальному просторі вхід до комп’ютера та інстинктивно туди прослизнути. Так і сталося. Кібернетику-характернику вдалося ізолювати Порадника у своєму ноутбуці. Тепер слід було помістити видру в поле дії бездротового Інтернету і, попередньо зробивши їй ін’єкцію біоінформаційної речовини, інсталювати програму в її свідомості.

Усе відбулося за Назаровим планом. Трохи знервованого Людмила занесли до зали, яка правила за імпровізовану кібернетичну лабораторію. Коли