Читати книгу - "Чому дзвенять цикади"

Вовчик наче відчув настрій мамки, бо перестав комизитись, притихнув.

За хвильку двері відчинилися. Лариса від несподіванки оніміла. Трохи відступила вбік. Оленку пустила. Але далі порогу не запросила.

Спросила різко:

— Навіщо прийшла?

Оленка може й очікувала на таку реакцію, але вороття вже не було:

— Ось… Хочу Вас познайомити з онуком… Вовою звуть.

І вона відгорнула куточок пелюшки. Малий саме в цей час посміхнувся.

Лариса відповіла крижаним голосом:

– І в тебе вистачає нахабства з’явитися до вбитої горем матері, зіграти на її почуттях і притулитися до заможної родини зі своїм байстрюком?

Оленці наче сили з’явилися. Вона будь-що хотіла переконати Ларису в правоті. Не заради себе — заради сина, заради Сашка, та й заради Сашкової матері й Вовчикової бабусі, кінець кінцем.

— Ларисо Георгіївно! Ви ж тільки гляньте на нього! Це ж викапаний Сашко!

Лариса гримнула:

— Геть звідсіля! Іди, не доводь до гріха. Я не триматиму на тебе зла за твою брехню. Але якщо ти знову заявишся…

І з гуркотом зачинила двері.

Оленка ледь встигла відсахнутися, аби дитина не забилася.

Наступного дня приїхала мама. І як вона завжди відчувала, що дочці зле? Розглянулася по кімнаті. Як там можна впорядкувати маленьку кімнату в гуртожитку? Але порядок був ідеальний. Дитячі речі старанно випрасувані, поскладені. На видноті тільки дитячі іграшки. На поличці — фото Сашка в морській формі.

Оленка сиділа за столом з мамою. Очі сухі: сліз вже не було.

Емма бідкалася:

– І як же ти тут сама? Кімната малесенька, не обернутися!

Оленка відрубала — відчувалося, що розмова виникає не вперше:

— Маленька, зате окрема! І не виженуть, доки черга на квартиру не надійде.

— Це скільки ж чекати? Років сто? Повертайся додому, га? Там же і молочко, і фрукти, і свіже повітря… І за онуком я доглядатиму. І працювати, як хочеш, можеш піти до бібліотеки чи то в школу, чи в Будинок культури.

Оленка озвалася рішуче:

— Мамо, не вмовляй. Не примушуй мене відмовляти тобі. Я буду тут. Чекатиму Сашка.

Емма погодилася:

— Та добре, добре. То хоч приїзди якомога частіше. На літо дитину залишай. Гаразд? — А сама нишком зиркнула на дочку. Бідолашна дитина! Таке пережити в такому віці!

— Це ще зарано обіцяти! А от як Вовчик від материнської цицьки відлучиться, тоді…

Емма підхопила розмову:

— Господи, час як плине! Я очима кліпнути не встигла — а вже моя дочка розмовляє про відлучення від грудного молока.

Оленка примостила сина до грудей, задивилася з ніжністю:

— А що ж? І ми швидко виростемо. Ач, які ми вже дорослі?

Чужі діти ростуть швидко.

Начебто нічого не змінилося: та ж охайна кімната, той же стіл, така ж випрасувана білизна. Тільки що замість дитячих іграшок де тільки видно іграшкові кораблі.

Вовчик саме сидів за столом і з апетитом снідав. Оленці доводиться підсипати йому ще й ще.

Хтось постукав у двері.

Оленка відчинила — на порозі стояв Мишко. Заввишки був чи не на голову вищий за Оленку. А завтовшки — майже рази в два. Виріс! Тоненький дитячий голос часом переходив в хрипкий басок. Верхню губу вкрив чорний пух.

Оленка радісно запросила:

— Заходь, заходь! Снідатимеш з Вовчиком? У нас гарбузова каша. Смачна! А ще є варення з райських яблук.

Мишко охоче сів і з неабияким апетитом почав їсти. Щодо їжі вони з Вовчиком могли позмагатися. Кожен в своїй віковій категорії, звісно.

Мишко з напханим ротом сказав:

— А ти вже чула, що Сашкового човна знайшли? Американці знайшли. Половину витягли. Там кілька загиблих матросів було. А друга половина відламалася.

— Я чула тільки, що американці випадково натрапили на якийсь затонулий підводний човен. Так?

Мишко відповів значуще:

— Ага, випадково! Та вони навмисно там орали море, аби першими знайти залишки атомного човна і першими добутися до секретних документів. Та їм не пощастило — під час ремонту капітан попросив перенести шифро-піст і таким чином подовжити свою каюту. Він був велетнем. Тож документи залишилися в тій, другій половині.

Оленка сказала недовірливо:

— А ти звідкіля все це знаєш, розумнику?

Мишко гордовито пояснив:

— Підслухав розмову батьків.

– І не соромно тобі підслуховувати?

— Соромно, соромно! А тепер ми збираємось їхати на Камчатку, в село моряків-підводників Рибачий. Батьки хочуть хоч так попрощатися з Сашком, квіти кинути в море. Поїдеш з нами?

— Сам же знаєш, що ні…

— А сама поїдеш?

— Чом сама?! З Вовчиком.

Мишко доїв. Підвівся, аби йти.

— До побачення. — Сказав, а сам стоїть. Відчувається, що йому затишно тут. Більш затишно, ніж у батьківській ідеально впорядкованій квартирі. — Як приїдемо — я до вас зайду, розповім, що й до чого.

Мишко вийшов. Оленко повільно зачинила двері.

Вовчик, що досі маламурив гарбузову кашу, спитав у мами:

— А хто це був?

Олена розкуйовдила синову чуба і теплим голосом сказала:

— Це твій дядько Мишко. Сподобався?

— Трохи він загладкий.

— Та хіба то така вже вада?

— Як я тікатиму, він мене не здожене.

— Чого б ти від нього тікав, дуже мені цікаво?

— Та я б несерйозно! А так, понарошку…

Оленка, щось надумавши, каже сину:

— А хочеш, ми поїдемо потягом далеко-далеко? Аж на півострів Камчатка?