Читати книгу - "Чому дзвенять цикади"

«І надала ж мені нечиста сила зійти на зупинку раніше! Ото біда! Не розпитав як слід. Хотілося дотриматися ролі іноземного туриста — не переходити з румунської на українську. Чимчикуй тепер аж десять кілометрів! Хто ж думав, що тут зупинки напхано так рясно? Це виявилась якась Улянівка. А мені ж треба Степове…».

Трасою «Миколаїв — Степове» йшов досить ще моложавий чоловік, вдягнений явно не з сільмагу. Гарно пошитий костюм, з під якого виглядав комірець відпрасованої сорочки; добротне взуття, шкіряна валіза… Єдине, що псувало досить сприятливе враження, був вираз обличчя: злий, жорсткий, зневажливий. Чоловік не встиг видалити зневагу з фізіономії навіть тоді, як його запропонував підвезти якийсь дядечко на старенькому «Запорожці». Той, отримавши на свою пропозицію «підкинути по дорозі» лише важкий ворожий погляд, грюкнув розхитаними дверцятами та відказав: «Ну, як знаєш…». Пішохід на мить пожалкував, а потім сплюнув на асфальт і подумки вилаявся: «Та їдь, хай тобі грець! Дуже вже в твоїй автівці смердить гноєм!» — і залишився сам-один.

Попереду була пряма дорога в оточені струнких тополь, що десь там, на обрії, згідно із законом перспективи, сходилися в єдину крапку. Більше його ніхто не наздогнав — ані пішки, ані автівкою. А от перестріти — перестріли. Перестріли — і нагнали холоду. Спочатку вдалині на рівному тлі досить темного асфальту з’явилась руда цятка, що росла, росла і перетворилася на собаку. Він стояв край дороги, дивився на пішохода, що наближався, і помахував хвостом. Пішохід, що підкорився на необхідність крокувати трасою аж до села наодинці, небезпеку відчув не одразу. А собака спочатку неголосно, наче приміряючись, гавкнув. І відразу, як за сигналом, до незнайомця набігло десь із дюжину приблудних псів та, оточивши його півколом, заходились несамовитим гавкотом. Пішохід лайнувся, озирнувся кругом себе, та на поміч очікувати не доводилося. Тоді він повільно-повільно опустив на землю валізку, розстебнув її та, не відводячи погляду від найбільшого собаки, почав навпомацки порсатися всередині. Білизна, електробритва, банківські пачки грошей — все не те! Врешті намацав черевики, що пасували за кольором до іншого костюму. Оце підійде! Він узяв один черевик і щосили жбурнув у ватажка зграї.

Бродячих собак важко назвати сміливцями. Вони хоробрі тільки зі слабкішими від себе. А що людина може завдати їм неабиякого лиха — це вже вони знали. Тож ватажок заскавчав від болю й образи та підтюпцем побіг звідсіля. За ним потягнулися і його поплічники.

Пішохід просичав крізь зуби: «Варвари, дикуни! Самі здичавіли й тварини разом із ними! Залагоджу свої справи — і ані ногою сюди, в це багно!». Так, не припиняючи подумки лаятися, він таки добувся до села.

На зупинці автобусу, до якої він мав би доїхати, незнайомець зупинився, викурив цигарку «Монте-Карло», розім’яв м’язи обличчя, аби природно всміхатися за необхідності, і неквапно пішов селом.

Ось і той самий будинок. Хтось живе. Двір затишний, доглянутий. Незнайомець постояв якийсь час у тіні старої акації, спаливши не одну цигарку. Все. Він бачив те, що хотів.

Тепер його некваплива хода була до продмагу. До того саме прибула вантажівка з товаром. Один з вантажників одразу привернув його увагу: досить молодий, вродливий, але погляд мав лукавий, нахабний і хтивий. А що день видався спекотний, то на відкритому плечі вантажника незнайомець розгледів наколоту голівку дівчини. Це означає, що злочинець стрів сімнадцятиріччя у виправно-виховній колонії. Звісно ж, у них тут сам чорт не розбере, кого пхають у ті табори. Та все ж краще судимий, аніж ні. Чогось за колючим дротом таки навчився.

Трохи згодом незнайомець вже сидів поряд з вантажником за селом в холодочку кущиків (дерев в селі було не дуже), старанно підливав горілочки в не надто чистий «гранчак» вантажника, з погано прихованою гидливістю давився бутербродом з традиційною «лікарською» ковбасою та якомога переконливіше нашіптував на вухо вже добряче піддатому товаришеві по чарці:

— То як, згода? Ризику ж ніякого, а тільки самісінький зиск…

— Та вона ж пихата, манірна. Нахапалась кривлянь у місті, як Бровко бліх. Ще й пісна, як морська галета.

— А ти горілочки побільше, побільше. На горілочку отримаєш окремо. А оце тобі так, завдаток. Задля почину. А як все владнаєш…

І чималенький стос радянських «червонців» перекочував з валізки незнайомця в кишеню забрьоханих штанів вантажника. На тому ударили по руках.

За вікном потроху сутеніло. А оскільки єдиний присутній старий свічки не запалював, все в кімнаті поступово набирало оманливого синюватого вигляду: і стіл, що правив за вівтар, і два простих стільці, і темного дерева розп’яття, що висіло над ліжком.

На ліжку під ковдрою дрімав сивий як голуб старий. Поверх ковдри лежало розкрите десь посередині старезне Євангеліє, що його старий притримував сухою, вкритою розгалуженим мереживом набухлих вен рукою.

Стиха рипнули двері, впустивши прибулого. На вапняній стіні відбилася неприродно довга тінь.

Прибулий стиха підійшов до старого, пильно придивляючись до його обличчя. Старий відчув присутність стороннього і відкрив очі. На обличчі промайнула радість.

— Це ти, Франце! А я вже побоювався не побачити тебе до розлуки!

Прибулий виявився молодим чоловіком.

— Таке надумали, панотче! Щоб ото я не попрощався з Вами!

— Важко мені з тобою розлучатися. І як це ти з родиною в таку далечінь зібрався, в цю незбагнену Росію?

— Не крайте мені серця. Я теж волів би не розлучатися з Вами. Ви ж мені, сироті, як батько. Мені не легко було наважитися, та ще й з родиною, з вагітною дружиною.

– І не боязко?

— Ви ж самі вчили мене уповати на Бога, панотче!

Розмова обіцяла бути поважною. Тож старий насилу підвівся і сів на ліжку.

— Авжеж, вчив, — відповів він співбесіднику після довгенької паузи. — Але