Читати книгу - "Чому дзвенять цикади"

— Е, ні, любесенька! Не байдуже — ти цим зашкодиш дитині. Ти тепер за двох відповідаєш. Як там не вийде, а Сашко житиме в своїй дитині.

Оленка з розпачем сказала:

— Сашко навіть не знав про дитину! Я все зволікала, зволікала. Не наважувалася розповісти.

— То вже як є. А тепер заспокойся. Хоч трохи заспокойся. Гаразд? Може, все владнається. Поки напевне не відомо гіршого, надія не повинна вмирати!

Мало, які дива на світі бувають! Ми ж і не знаємо усього. От як, наприклад, про партизан під час війни. Може, їхнього човна десь переховують. Ремонтують або що. Всяк може бути! То ж заспокойся! Домовились?

Багато морських міст по всій земній кулі мають пам’ятники дружинам моряків: Одеса і Галаксіді, Архангельськ і Барселона, Мурманськ і Осло…

Навряд чи цей факт так уже тішить шанолюбство жінок. Не потрібна їм бронзова статуя! Аби чоловік повернувся живим! І в цьому остраху за коханого жінки проводять все життя.

Що ж тоді казати про тих нещасних, яким не дісталися не тільки останки загиблого чоловіка, а й навіть пам’ять про нього?!

Такому навмисному забуттю був відданий екіпаж підводного човна К-129.

Субмарина стала жертвою шалених перегонів між Америкою і Радянським Союзом в намаганні виробити все більш руйнівну зброю. І в цій гонитві дев’яносто вісім членів екіпажу були так, просто неминучими втратами.

Звісно, човен шукали. Шукали протягом сімдесяти трьох діб. А як не знайшли, то зробили вигляд, що такого й не було взагалі!

В квартирі Сашка зібралась вся родина. Настрій був гірший, ніж на похоронах. У Лариси обличчя аж набрякло від сліз. Свєтка сиділа поряд. Мовчки сиділа. Чим тут можна зарадити?

Крім родини в кімнаті був сторонній в морській формі. Схоже, він щойно прийшов і тихенько розпитував Віктора:

— Так що? Це вже незаперечно?

— Мабуть, що так. Хоча вони написали якось цинічно: визнати померлим. Наче він невідомо де і як помер.

— Ти ж розумієш: не все й не всім можна казати.

— Від того якось не легшає, — гірко відповів Віктор.

В цей час Мишко тихенько вислизнув з кімнати. Клацнув замок на дверях. Ніхто навіть не звернув уваги.

А Мишко щодуху біг знайомим маршрутом до знайомого гуртожитку. Він не тільки хотів першим сповістити Оленку про страшну новину. Ще він хотів просто побалакати. Побалакати з людиною, що на цей час здавалася йому більш рідною, ніж всі члени власної родини.

Година була пізня, тож двері в гуртожиток були зачинені.

Мишко навперемінно тис на дзвоник і тарабанив у двері. Тис і тарабанив. Тарабанив доти, доки йому таки не відкрила заспана чергова. Мишка пізнала, але неабияк здивувалася:

— Тихіше ти! І чого його гамселити проти ночі?

Мишко захекано відповів:

— Мені потрібна Оленка! Терміново!

Чергова відповіла:

— Так забрали її! До пологового будинку забрали. Ще відучора!

Мишко обернувся і стрімголов скотився сходами вниз.

На той час Оленка вже відпочивала після пологів.

Позаду залишилися години болючих переймів, побоювання лікарів, метушня акушерок. І в той час, коли пошуки підводного човну К-129 офіційно було припинено, в родильній залі роздався досить гучний крик немовляти.

Акушерка урочисто об’явила Оленці:

— У тебе хлопчик! Три з половиною кіло важить! Чоловік зустрічатиме?

Оленка відповіла ледь чутно:

— Ні, він… Він в армії.

— То нічого. Приїде — а хлопча вже бігає.

Оленка відвернулася до стіни. Роздалися ридання, радше виття. Виття низьке, безнадійне. Виття не дівоче — удовине.

Коли Оленка з сином вийшли з лікарні, на тротуарі біля входу були мама з татом і Мишко.

Мати сказала:

— Ну що, тепер ти до нас назавжди?

— Ні, тільки на час відпустки. І повернусь у місто. А то Сашко повернеться додому, а мене немає.

Мати кахикнула:

— Так ти ж казала…

Оленка перервала на півслові, сказала крижаним тоном:

— Його мертвим ніхто не бачив. Ніхто. Я чекатиму. Може, їхнього човна в нейтральні води винесло. Може, в полон взяли. Чи на невідомий острів винесло. Та мало що могло трапитися?!

Блажен, хто вірує, — такому тепло жити.

Оленка, аби урвати прикру розмову, трохи випередила батьків. Її наздогнав Мишко.

— Оленко, а дай-но глянути на небожа.

Оленка зупинилася і відгорнула краєчок пелюшки.

Мишко зачаровано задивився на немовля.

— Який кумедний! А назвеш як?

Оленка охоче підтримала розмову:

— Вже назвала. Це у нас Вовчик. А знаєш, який він розумний? Коли на руках у сторонніх — ані мур-мур! А як я його беру, одразу голос прорізається. А йому ж лишень тиждень!

Мишко питає сторожко:

— А мамі можна сказати?

Оленка враз насупилася:

— Ні! Ні, я сама. Трохи згодом.

Мишко, здається, зітхнув навіть з полегшенням:

— А приходити до тебе можна? Погратися з малим.

От тепер голос Оленки потеплішав:

— Можна, тільки через два місяці, коли декретна відпустка скінчиться.

— А що воно таке?

— Ну, просто відпустка. Я трохи у батьків поживу, а потім повернуся.

— Тільки швидше повертайся! — І Мишко щодуху побіг додому.

Як Оленка повернулася від батьків, вирішила, нарешті, сходити до Сашкової мами показати онука.

Вовчик щось трохи комизився. А що осіннє повітря вже посвіжішало, Оленка побоювалася, аби він не застудився. То ж як її не лякала зустріч, вона пришвидшила ходу і рішуче зайшла до під’їзду.