Читати книгу - "Останній пророк"

Після важкого палу й сліпучого сяєва жертовного подвір’я, прохолода й сутінок діткнулися Захарієвої істоти цілющим дотиком. Важка гаряча хвиля важелезним тягарем сховзнула з його пліч долі. Свобідною, нестримною радістю стріпнулося серце. Не відчуваючи жадного зусилля, він випростався, нарівнявся, наче намірена стріла на напруженій тятиві. Високий, довгий, увесь стрімкість, начеркнута здолу нагору чиїмось свобідним зусиллям, він утявся палаючий очима в завісу перед собою. За цією завісою, важкою від золота вишитих візерунків, були ще важчі двері з цинамонового дерева, а за ними Святе-Святих — осередок віри й сподівань народу, видимий символ незрушених заповідей і обіцяного Сущого. Місце настільки святе, що навіть первосвященик смів заходити туди лише раз на рік. І через завісу впинав Захарій напружений зір у чиїсь глибоко-величні очі, й хвиля нестримної радости стріпнула вдруге його істотою:

— О Господи! Візьми! Візьми й мене, раба свого негодящого! Що без страждання, надією лише одною, хотів заслужити ласку Твою! До моря народу мого верни мене! З усім родом моїм, з усіма ненародженими синами моїми! Лише пошли! Лише пошли його! Месію пошли, Господи! Ось він гряде!

І з останнім викриком — думкою прохолода, немов од леза вчорашнього меча, пройшлася вузькою смугою по горлянці. Хтось мужній, сильний, Первородний у сяйві й блисках стояв перед завісою. Меч у простягненій правиці його прийшовся перед Захарієвими грудьми, натиснув на них… почав угрузати… Закрутився й зник світ… Зникло все… Забряжчало об підлогу кадило.

Натовп побожно очікував священика. Після виходу із святилища, його благословення було найурочистіше й найблагодатніше, бо завершувало колобіг денних жертв й офір. Але Захарій барився. Левіти вже почали переглядатися, показуючи між собою затривоженими очима на завісу. А вона висіла нерухома й важка, звисала застиглим шарлатовим водоспадом. Чекали далі. Аж коли тоненька смужка диму виповзла з-під завіси, кілька левітів таки кинулося вперед. Не відважилися увійти до святилища. Лише вклякнули перед завісою, лягли на землю й просунулися до половини тіла під завісу. За хвилину щось повільно тягли зі святилища. Показалися босі, такі вбогі в лежачій безпомічности, ноги, висунулися руки, розпатлана, зі зсунутим завоєм, голова, непритомний Захарій. Підвели, вхопили попід руки. З заціпілої руки ледве висвободили кадило. Тіло безвладно зсувалося долі, голова падала на плече, а перекривлені уста безпомічно слинили на скуйовджену бороду.

Серед стін розбурханого натовпу піввели, півнесли левіти безвладного Захарія. Прочани притьмом уступалися з дороги. Очі з жахом розглядали священика, його страшне, перекривлене обличчя, пропалені жаром шати. А ті, що були ззаду, тиснули на передніх, намагаючись допереду, й усе гуло тривожним шумом велетенського розбурханого вулика. Подія вже була відома усьому двору, соткам і тисячам. Перебільшена, перекручена, й перевернена, неслася вона з подвір’я до подвір’я й залишала за собою гуркіт юрби й напруження натовпу. Захарій з допроводом був уже давно геть, а хвилювання юрби не вщухало. Навпаки, гамір сильнішав, і вже почали творитися гуртки — непомильний знак близького заворушення. Метушня й крик уже змішалися в велетенський гармидер і нараз з чиїмсь пронизливим криком «Месія» все кинулося до брам у шаленому вирі. Храмова сторожа бігла до головного входу й до всіх храмових брам.

А Захарій знову лежав у тій самій прохолодній священичій кімнаті. Знову схилялися над ним сиві бороди й насуплені вії. Знову з’явився рофа з помічниками. Обмили руки, ноги й обличчя студеною водою, терли руки й ноги вовняними ганчірками, але Захарій не виявляв жадних ознак свідомости. Потому рофа відкрив жилу. Повна миска чорної крови натекла з руки, опісля жилу затиснули, рану перев’язали, й рофа звернувся до законників, вмиваючи закривавлені руки:

— Шість речей зцілюють, як відомо, хворого від його хвороби, найдостойніші: капуста свіжа й кисла, сушені шлунок, матиця[14] й селезінка, порій і сісіновий сік. Але на цю хвороту й вони безсилі. Щось страшного торкнулося раптово Захарієвої душі. Можливо, видіння. Яке? Ніхто не може сказати. Може, ангел Господень, — докінчив він стиха і навіть з острахом.

— Що ж робити? — коротко кинув один із старших.

— Здоровим правдоподібно ніколи він вже не буде. Тяжка рука спочила на нім. Але зможе ще рухатися, говорити… Та все лише «мабуть», найдостойніші! Лише «мабуть». Бо одного дня може йому ще раз статися видіння, й він помре, не набувши свідомости… Одне лише можна напевно сказати: йому вже не священикувати ніколи!..

Законники не відповідали, пильніше вглядаючись у хворого. Бачили каламутні розплющені очі, перекривлені уста, з кутків яких виступали бульки слини, перетворюючись у слиняву стежку, що губилася в сивій бороді. Він же лише тяжко віддихав і часом видавав якісь не людські, а звірячі звуки, подібні до мучання.

По кількох днях осел знову ніс обережно на собі господаря назад до Геброна. Двоє левітів — один із них Йонатан — йшли з обидвох боків, підтримуючи безвладну постать і відганяючи від заслиненої бороди настирливих мух.

Кожен від’їзд Захарія до храмової служби, аж на ті перші, післявесільні розлучини, не викликав був в Елісеби ніякого надзвичайного смутку або туги. Відпроваджувала, бувало, прощалися, дивилась довго, як зникав у далечині, й спокійно верталася до своїх обов’язків господині. Ніколи не