Читати книгу - "Останній пророк"

турбував сумнів, що за місяць могли б не побачитися. Лише пильно рахувала дні, карбуючи собі потаємки вистругану паличку: один день — один карб. Як же сміявся колись Захарій, знайшовши цю паличку випадково в ліжку. Як соромилася тоді вона! Але не відвикла. І кожного разу, коли чоловік від’їжджав до Єрусалима, йшла на леваду, виломлювала прутик і перед сном закарбовувала минулий день.

Так було й тепер. Узявшись за хатнє прибирання, вийшла на леваду лише ввечорі. Знову збирала падальниці, радісно посміхаючись сама до себе, до спомину про вчорашнє. Знову стояла, спершись плечима об розвилину старої смоківниці, і зі щасливим бездум’ям позирала на мир і спокій околиці. З цим почуттям повноти й довершення залишилася на леваді до сумерку. Молилася до першої зірки. Але вже однією з тих молитов, якими молиться кожна донька вибраного народу, маючи надію на дитину: до трьох днів — щоб сім’я не пішло на марне, до чотирнадцяти — щоб запліднилася сином, до трьох місяців — щоб не потратити, до шости — щоб порід не був передчасний, до дев’яти — щоб дитина народилася в мирі й здоров’ї. Ніколи ще досі не дав їй Господь щастя змовляти всіх цих молитов. Кожного разу, бувало, тремтіло серце острахом сумніву, тим більшим, чим старшими ставали вони з чоловіком. Але сьогодні чомусь остраху не було: лише щастя, і радість, і ясна, спокійна надія.

Передумала собі з радістю всі прикмети, що знали жінки на сподівану дитину. Хто, наприклад, любить рабанів, в того син буде сам рабаном. Хто рабанів шанує, той буде мати рабана за зятя. Ні, ні! Не зять, а син буде рабаном! Син, син! Чи ж вони із Захарієм рабанів не люблять? А ось, хто вродиться на арубту — в передсуботу, буде честолюбним у студіях закону. Хто вродився в суботу, буде благочестивим, як цар Давид, і в суботу також і помре. Хто на перший післясуботній день, про долю того нічого певного сказати не можна: може бути з нього, кажуть, пророк, але може бути й розбишака. Хто на другий день — буде запальний і пристрасний, бо цього дня Господь відділив води від землі. Хто на третій — буде багатієм і женолюбом, бо цього дня створено рослини. Хто на четвертий день вродиться, стане мудрий і освічений, бо цього дня були завішені світла на тверді небесній, а на п’ятий — великим добродієм буде, що його благословлятиме ввесь нарід, бо цього дня створив Господь птахів і риб. Якого дня мав би народитися син їй?..

Одпочивним спокоєм були сповнені всі Елісебині думки і з ним простувала вона додому, але на дорозі схопилася й бігцем вернулася назад: забула виломити прутик на карбування. І ця забудькуватість дивно торкнулася її серця. Ніби щось тремітливо-неспокійного шкрябнуло й сховалося, діткнулося й зникло. Коли дома робила перший карб, неспокійний дотик повторився. Відганяла його, намагалася навернути думки на інше, й довго не могла заснути, відчуваючи біля себе, як ніколи, пустку й осамітненість. Прокинулася вранці, й першим її враженням у світляності дня було знову вчорашнє почуття неспокійного дотику до серця. Не покидало вже її увесь день. Так ніби якась витривала тінь густішала, темнішала, глибшала й спускалася на неї. Аж почорнів день, праця, левада і безсонні нічні відпочинки…

А третього дня не могла вже Елісеба знайти собі місця. Що сталося? Що сталося зі Захарієм? Та думка зараз же перелякано перескакувала через кожну можливість негоди. Що, дійсно, могло б статися? Нічого! Стільки вже років проминуло без жадних подорожніх пригод. Та й яка пригода могла статися тепер, за часу найглибшого миру, на цім шляху з Геброна до Бетсура, з Бетсура до Етама, Вифлеєма й Єрусалима? Немає причини до турбот. Немає! А в Єрусалимі й того менше могло статися що-небудь несподіване. Але в серці все-таки причаївся острах турботи, і воно ніяк не хоче вернутися до свого звичайного бігу, але наче тріпається, спиняється і знову кудись нетерпляче поспішає.

Вечір був рівний і тихий, як усі передосінні вечори. Випроставши руки на простягнених ногах, сидить Елісеба перед дверима. Їхній дім на окраю Геброна, й вулиця круто завертає перед самим порогом. У поросі вулиці не чути ходи босих ніг, і коли перед Елісебою нечутно з’являється Малка, — вона аж одчахується від несподіванки. Криклива, галаслива Малка, найбільша спліткарка гебронська, ніколи не приходить на відвідини так собі, задурно. Всі знають, що її об’явлення зв’язане завше з позиками. Звичайно «на вічне». Але що вона мала б, якби до старих боргів не придавала нових? Але це б ще було нічого. Та при своїх відвідинах вона вміє, як ніхто, діткнутися безоглядно всього найболючішого в житті господарів. Може це навіть робить навмисне. Може мститься всім отим жінкам священиків і левітів, купців, ремісників за їхню заможність, за свою просто безмежну нужду. За це її в Геброні трохи бояться, ще більше не люблять, але ніколи й ніде не відганяють від порога. І Елісеба при Малчиних відвідинах завжди слухає її в якійсь нап’ятій чарівливості: ось-ось упадуть слова, отруйні й пекучі слова, впадуть на якесь болюче місце душі.

Малка, на диво, не просить сьогодні нічого. Лише торохтить про гебронські справи, про нужду й недостатки, про сварку з чоловіком. Нарешті про нові чутки з Єрусалима. І вислів господининого зацікавлення враз підстьобує Малчину красномовність. Тепер жмут новин і просто, мабуть, вигадок виграє перед Елісебою барвністю Малчиної уяви. О, великі діла творяться в Єрусалимі! Місто повстало! Не витримав нарід і повстав проти Ірода й чужинців. Не витримав знущання Іродових посіпак і садукейських запроданців. Як тоді, коли Юда бен Саріфей і Матій бен Марґало були скинули бронзового орла з воріт, якого там наказав був дати Ірод. Так і тепер. Місто повстало! Нарід не хоче терпіти більше! Усюди б’ють римлян, ріжуть іродіян. Гебронські молодики йдуть завтра на звіди. Еге ж! Кажуть, що й Месія, — Малчин голос знижується до шепоту, — сам Месія знаходиться при повстанцях! Чуєш, Елісебо, Месія! Кінець нашій недолі! Не лише священикам і левітам буде добре житися на світі!