Читати книгу - "Останній пророк"

— Подивися ще раз, достойний Бенакиме, чи немає слідів ушкодження на тілі священика Захарія.

Бенаким наблизився до Захарія й, не торкаючись його, щоб часом не осквернити після купелі, почав розпитуватися:

— Болить ще тобі щось, Захарію?

— Нічого вже не болить, Бенакиме. Ані голова, ані тіло! Милостю Єдиного цілком здоровий я. А в вас, достойніші рабани, прошу дозволу на сьогоднішню службу. Серце моє горить до неї! — і він низенько вклонився старшим.

Старші переглянулися. Захарія знали давно, його пригоду також. Післанець первосвящеників просив їх не чинити йому перешкоди, щоб не ускладнювати справи, яку первосвященики не бажали роздмухувати. Зрештою рофа знайшов, що Захарієві не бракує вже нічого, і Симон ласкаво озвався до нього:

— Іди з миром до служби Йому, Захарію! Ти чистий.

І, ще раз уклонившись, з раптовою радістю в душі й легкістю в цілій істоті Захарій пішов до одягальні, де мали на нього надягти священичий одяг і вивести до вівтаря. І коли він нарешті став перед жертовником, ніхто з тих, що не знали Захарія, не пізнали б на нім нічого надзвичайного. Як завжди, рівно й певно стояв біля жертовника, без тремтіння торкався його рогів, з повагою підносив руки й урочисто обертався до натовпу. Але не бачив нічого. Підсвідомість, управлена довгими роками священичої звички, виконувала за нього всі приписані рухи. Сам же він був далеко від довколишнього світу. Не відчував ані прудких променів, що втиналися в голову й плечі, ані гарячих ступенів жертовника, на яких стояли босі ноги, ані юрби, що хвилювала за ним, перед ним і обабіч жертовника. Бо його очі бачили іншу юрбу, ніж цей натовп прочан. Це-бо море людських істот, що хвилювало довкола, було мертве, мертве, мертве! Кості без м’язів, черепи без шкіри! Торохкаючи, тріщачи й ламаючись, як сухе, пересохле бадилля під лемешем плуга, вони підносилися хвилями на хвилі, переплюскувалися через стіни, засипали долини, перегачували річки, навершували гори. І не було кінця-краю їхньому припливу, не було меж, куди не доступало б мертвяче шарудіння кістякового моря!..

Нарід трупів! Нарід кістяків! Кому служити відправи? За кого приносити жертви? Кого благословляти? Для кого взивати Бога Ізраельського, Господа сильного й могутнього? Він-бо Господь оселі живих, а не кладовища мертвих! Чи ж це велетенське кладовище народу, безмежне поле кісток, варте всіх тих сподівань, незчисленних жертов і безодні одчаю? І жах пройняв Захарієве серце відповіддю на ці страшні запити. Бо враз здалося йому, що перед великим Ніщо, яке ось відважилося спокушувати його перед олтарем Господнім, все розпливається в ніщо. І останнім спротивом свідомости виринуло докінчення початого пророчого відгаду: і кістяки мають прийдешність! М’ясо на кості народу, м’язи й шкіру на них, рух і дух! Все довершить Месія! Він, лише він, зможе оживотворити це море кісток, ці хвилі мертвого непотребу! Але коли ж сповниться міра його вичікування? Коли здійсниться його воля? Коли? Чи ще замало було крови, насильства й обману? Хіба замале ще поле й замало ще кісток? Месіє, Месіє! Чи справді замало? Так візьми ж, візьми! Бери ще, візьми все! Хай долини наповняться кров’ю, а гори зарівняються кістками! Лише-но прийди, Месіє, прийди! Бо немає вже життя, не вистачає надії!

Думки підносилися й падали з хряскотом кісток і перетворювалися в чийсь шепіт, знайомий шепіт. У слова вчорашнього відвідувача. У страшні, загрозливі слова, що пророкували кров і мордування. Але від цього усвідомлення не стало страшніше. Навпаки, нараз прояснішало і зробилося легше. Дійсно так! Ти мав правду! Твоїми устами домовлював пророк. Поле мусить бути вкрите вщерть кістками, залите кров’ю. Щоб могло ожити!..

Сонце пекло вже нестерпно. Здавалося, всі його промені зосередилися на палахкотливому вогні жертівника, що, живлячись туком жертов, олією й сухими полінами, сіяв довкола жар нестерпного палу. З-під важкого священичого завою голови спливали Захарієві на лице й губилися в бороді струмки їдкого поту. Від поту потемнів і чотирикутник спини. Але Захарій не помічав нічого. Час йому спинився у гарячкових видивах. І не було б їм кінця, не було б межі, якби не побачив, що левіт простягає кадило. Треба було йти до святилища.

Поки Захарій стояв перед жертівником, плюскіт людського моря, хоч і притишувався, але не вщухав. Та лиш він зіступив з олтарних східців долі, як тиша, велика тиша обгорнула натовп. Стало так тихо, що було чути, як шкварчав тук на жертівнику, як потріскували фиміямові зернятка на жару кадильниці. Всі знали, що тепер священик прямує до святилища, щоб спом’янути за нарід майже перед самим обличчям Вічного.

А Захарій ішов і відчував, що сьогодні він дійсно спом’яне про все. Відчував, що спом’яне так, як ще не робив цього ніколи. Бо знав, що в нім сьогодні зосередився цей натовп, кожна окрема душа з нього в мент найвищого піднесення, в хвилини найглибшого занурення в безодню жалю, образи, сподівань і відплати! Вся збірнота народу в його тузі за вождем і пророком! За тим, що поле, вкрите кістками, перетворить на поле, вкрите військом Господнім. Тепер простував перед лице Єдиного, щоб стати останньою жертвою, доповнити своїми кістками велике поле кістяків, бути тим останнім, за яким уже не залишиться для Месії жадної перепони до об’явлення…

І Захарій з піднесеною головою, ледь похитуючи простягненою кадильницею, простував між рядами левітів до колонади святилища. Могутня завіса звисала важезними бганками застиглого шарлатового[13] водоспаду. Захарій на мент спинився, бо здалося йому жахом і прокляттям досягти справедливости Сущого через цю завісу крови. «Треба сліз і крови! Щоб видужала душа народу! Щоб витік гній хороби з неї! Щоб чистою вийшла з тої