Читати книгу - "Сповідь суперниці"

розведемо багаття з клаптів пергаменту й погріємося трохи. Бо так і захворіти недовго, як бідолашна сестра Стефанія.

Але Отилія тільки заперечливо похитала головою і знову зарипіла пером.

Переписуванням рукописів у скрипторії[21] монастиря ми зазвичай займалися втрьох — сестра Стефанія, Отилія і я. Це заняття, саме по собі цікаве, ще й приносило монастирю непоганий прибуток, оскільки книги завжди дорого коштували. Жінки-переписувачки — рідкість, і те, що обитель Святої Хільди навчала й готувала таких, — безперечна заслуга покійної ігумені Маріанни. А для мене безперечне задоволення та можливість проявити себе. Адже я вважалася найліпшим каліграфом у монастирі.

До монастиря я потрапила, коли мені ще й семи не було. І тут я, кругла сирота, знайшла собі тихий прихисток. Спочатку вихованка, потім послушка, невдовзі й постриг прийму, і монастир назавжди захистить мене від усіх лих і клопотів світу. Я звикла тут жити й розуміла, що ніде більше не могла б проводити стільки часу за книгами. Та все ж таки… Великий світ, тривожний, яскравий і страшний, вривався в моє тихе існування, лякав, а ще більше цікавив. І хоча ще рік тому, коли мені виповнилося шістнадцять, я повинна була прийняти постриг, я відмовилася. При цьому пояснила, що готова ще рік прожити в послушках, аби потім прийняти постриг разом із Отилією. Отилія — моя найкраща подруга — була на рік молодша за мене. Тож нічого дивного, якщо я вирішила зачекати на неї. Та все одно моя відмова тоді спричинила справжній переполох. Навіть приїздив абат Ансельм із Бері-Сент-Едмунса, патрон нашого монастиря. І так люто дивився на мене своїми маленькими очицями, заплилими салом.

— Дитино моя, дуже хочу вірити, що твоя затятість — лише непорозуміння. Запам’ятай, у тобі тече погана, зіпсута кров баламута Херварда, і ти мусиш навчатися послуху, а не будити в собі біса непокори, який заволодів душею твого діда.

Так, я була внучкою Херварда Вейка, гордовитого сакса, великого бунтівника — що б там не казав цей піп-норман. І я цим пишалася. Знала, що люди інколи заїздять у Святу Хільду, тільки щоб подивитися на мене, останню з його нащадків. Чи могла я соромитися своєї родини? Абсурд. Я була внучкою Херварда! А ще я — багата спадкоємиця. Абат Ансельм, як мій опікун, давно наклав руки на мої землі, впевнений, що я прийму постриг і тоді він безперешкодно зможе називати їх своїми. Тому він так і наполохався, коли я раптом відклала вступ до сонму наречених Христових.

Мене відволікло шелестіння сувою, котрий згортала Отилія.

— Про що замислилася, Місячне Срібло?

Вона часто мене так називала. А за нею — решта. Річ у тім, що в мене дуже біляве волосся. Довге, пряме і густе. Я люблю заплітати його в косу й перекидати через плече. Волосся — моя гордість. І хоча це й суєта, але мені буде шкода обстригати його, коли я стану бенедиктинкою.

Я зітхнула.

— Прочитай, що ти написала.

Ще місяць тому нам доручили переписати стару саксонську поему «Беовульф». Відтоді, як наш король Генріх узяв перший шлюб із саксонкою, поема набула популярності в англійців. І абат Ансельм замовив нашому монастиреві її рукопис для одного зі своїх знатних покровителів. Ми працювали шпарко, поки сестра Стефанія не захворіла на застуду, а мені доручили до Різдва дати лад рахункам монастирського господарства. Тепер над рукописом працювала тільки Отилія. І робила це з властивими їй охайністю та старанням.

— Прочитай! — просила я, зігріваючи подихом задубілі пальці.

Голос у Отилії був м’який і мелодійний. За походження вона була нормандкою, але саксонську знала як рідну.

Не чути арфи, не в'ється сокіл у високій залі, і на подвір'ї не тупочуть коні, — усіх викрала, усіх винищила смерть-згуба!

Вона замовкла і якось збентежено на мене глянула. Ніби боялася зробити мені боляче натяком на поразку моїх одноплемінників. Але все це було так давно. А Отилія моя подруга, й вона тут і зараз.

І я заговорила про інше:

— Слухай, Отіл, знаєш, що попросили в нашій обителі переписати для одного лорда? Матінка Бріджит як глянула, так і сховала це під замок. Але я помітила, як сестра Стефанія тихцем почитує. І я бачила, як вона відмикає скриньку. Хочеш, і ми почитаємо? Це уривки з «Мистецтва любові» Овідія.

Я миттю вхопила ножика для заточування пер і, користуючись тим, що Отилія не зупиняє мене, почала длубатися в замку на скриньці, що стояла в стінній ніші. Отилія нерішуче наблизилася. Вона, звісно, свята, але, до того ж, ще й надто молода та цікава.

Декілька аркушів пергаменту були гарним почерком списані латиною. Так чітко, ніби той, хто писав, нітрохи не хвилювався. Мене ж навіть у жар кидало, коли я читала.

— Любов — це війна, і в ній немає місця боягузам. Коли її прапори злітають угору, герої готуються до бою. Чи приємний цей похід? Героїв чекають переходи, негода, Ніч, зима і бурі, горе і виснаження. ...Але якщо ви вже втрапили в пастку, немає сенсу чаїтися, Бо все ясно, як день, і брехливі всі ваші клятви. Виснажуйте себе, наскільки вистачить сил на ложі любові.

— Ну як? Хіба не прекрасно?

Напевне, очі в мене палали.

У Отилії теж зарожевіли щоки, але вона швидко опанувала себе. Відійшла, почала перебирати чітки.

— Нам