Читати книгу - "Габрієла"

— Грай, а то вони помітять.

Він заграв мелодію сертану, в горлі в нього застряв клубок, серце завмерло. Дівчина тихо заспівала. Стояла глуха ніч, догорало вугілля в багатті, коли вона лягла поруч з ним, немовби в цьому не було нічого незвичайного. Ніч була така темна, що вони майже не бачили одне одного.

Після тієї чарівної ночі Клементе жив під вічним страхом втратити її. Спершу він думав, що, раз так сталося, вона вже його не кине, піде з ним шукати долі в лісах краю какао. Але невдовзі він почав турбуватись. Вона поводилась так, ніби між ними нічого й не було, ніяк не вирізняла його з-поміж інших. Габрієла любила сміх, веселощі, жартувала навіть з негром Фагундесом, до всіх усміхалася, і ніхто ні в чому не міг їй відмовити. Але, коли надходила ніч, вона, уклавши спати дядька, приходила в далекий куток табору, де був Клементе, і лягала поруч, немовби протягом дня ні про що інше і гадки не мала.

Наступного дня, коли Клементе відчув, що звик до Габрієли ще більше, коли йому здавалося, що вона стала часткою його самого, він захотів поговорити з нею про плани на майбутнє, але вона розсміялася у відповідь і, мало не знущаючись з нього, пішла до дядька, що схуд до невпізнанності за останні дні.

Якось пополудні їм довелося зупинитися: дядькові Габрієли стало зовсім кепсько. Він харкав кров'ю і вже не міг рухатись. Негр Фагундес перекинув його через плече, немов мішок, і ніс частину дороги. Старий задихався, і Габрієла не відходила від нього. Він помер підвечір, коли горлом пішла кров. Урубу[46] закружляли над його трупом.

І ось Клементе побачив її сиротою, сумною, самотньою, безпомічною. Йому вперше здалося, що він зрозумів її: вона просто бідна дівчина, майже дівчинка, яку треба підтримати. Він підійшов до неї і довго говорив про свої плани. Йому багато доводилось чути про цей край какао, куди вони простують. Він знав людей, котрі вийшли із Сеари без жодного тостана, а десь за кілька років приїздили в гості з повними кишенями грошей. Так буде і з ним. Він хоче корчувати ліс, садити какао, мати власну землю, пристойно заробляти. Аби лиш Габрієла пішла з ним, а коли там з'явиться падре, вони одружаться. Вона похитала головою, вона вже не усміхалася зверхньо, а лише промовила:

— На плантацію я не піду, Клементе.

Ще багато померло в дорозі; тіла їхні залишилися на шляхах на поталу урубу.

Каатинга закінчилася, почались родючі землі, пішли дощі. Габрієла, як і раніше, лягала з Клементе, як і раніше, стогнала, і сміялася, і плакала, припавши до його голих грудей. Клементе ставав все похмуріший. Він обіцяв їй золоті гори, а вона лише сміялася і заперечливо хитала головою. Якось вночі він грубо відштовхнув її од себе:

— Ти мене не любиш!

Раптово, невідомо звідки з'явившись, перед ним став негр Фагундес з рушницею в руках. Очі його палали недобрим вогнем. Габрієла сказала:

— Не треба, Фагундесе.

Вона вдарилась об корч, біля якого вони лежали. Фагундес нахилив голову і пішов. Габрієла засміялася, лють в серці Клементе росла. Він підійшов до неї, схопив її за руку, вона упала на кущ, подряпала обличчя:

— Я ладен убити тебе, та й себе також…

— Чому?

— Ти не любиш мене.

— Дурень ти…

— Але ж, мій боже, що мені робити?

— Все це не варте уваги… — сказала вона і притиснулась до нього. Зараз, в останній день мандрів, розгублений і пристрасно закоханий, він, зрештою, наважився: залишиться в Ільєусі, відмовиться від своїх планів — адже він прагне лише одного: бути поруч з Габрієлою.

— Коли ти не хочеш іти на плантації, я спробую влаштуватися в Ільєусі. Щоправда, у мене немає ніякого фаху, я нічого не вмію, окрім роботи на землі.

Вона раптом взяла його за руку, і він відчув себе щасливим переможцем.

— Ні, Клементе, не залишайся. Навіщо?

— Тобто як це навіщо?

— Ти йшов сюди, щоб заробити грошей, купити плантацію, стати фазендейро. Це тобі до вподоби. Навіщо ж залишатися в Ільєусі і страждати від нестатків?

— Щоб бачити тебе, щоб нам бути разом.

— А раптом ми не зможемо бачитись? Ні, йди вже краще своєю дорогою, а я своєю. Колись, може, ми й зустрінемось. Ти станеш багатою людиною і не впізнаєш мене. — Вона говорила спокійно, немовби ночі, проведені разом, нічого не означали, немовби вони були просто знайомими.

— Але ж, Габрієло…

Він не знав, як їй заперечити, забув усі переконливі докази, усі образи, забув про свій намір побити її, аби вона знала, що з чоловіком жартувати не можна.

Він ледве спромігся вимовити:

— Ти не любиш мене…

— Добре, що ми зустрілися, дорога видалась мені короткою.

— Ти справді не хочеш, щоб я залишився?

— Для чого? Щоб поневірятись в злиднях? Не варто. У тебе є своя мета, і ти мусиш її досягнути.

— А яка твоя мета?

— Я не хочу йти до лісу, не хочу працювати на плантаціях. Решта відома одному богові.

Він замовк. Страждання й біль розривали груди, йому, як ніколи, хотілося вбити Габрієлу і порішити себе, перш ніж вони дістануться до міста. Вона усміхнулась:

— Все це не варте уваги, Клементе.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Самотність Глорії

(що зітхає у своєму вікні)

Відсталі й неосвічені, неспроможні збагнути законів нового часу, прогресу і цивілізації, ці люди вже не можуть стояти біля керма…

(Із статті Доктора в «Діаріо де Ільєус»).

Скарга Глорії

Пала вогонь в моєму серці,

Скажіть же, прошу вас, мені,

Кому згоріть на тім вогні?

Ні в чим відмови я не знаю —

Полковник все мені дає:

Найкращі в місті меблі маю,

Шовкові сукні в мене є.

Та що для мене сукні пишні,

Сатин, атлас і оксамит,

Коли десь щастя заблукалось

І не приходить ні на мить?

Мене рятує парасолька

Від сонця променів щочас,

А хто ж вогонь отой погасить,

Що в серці й досі не погас?

В крамницях кращих я купую

Все за полковника платню,

А де ж мені добути ліків

Проти сердечного вогню?

На Глорію, прислугу втіхи,

Усім поглянути кортить,

Коли б же люди тільки знали,

Як важко в світі цьому жить!

Багатому належу діду,

Мене за гроші він трима,

Та він бува зі мною рідко,

І мушу спати я сама.

В моїх очах завжди утома,