Читати книгу - "Меч приречення"

та й сирії гриби. А він… той загепаний Дудуліко чи як його там, поїхав тимчасом до Новіграду, наче я, і заіванив моїх коней! Та я його зараз… А тих моїх конюхів відшмагаю, по сто батогів кожному на голу гузицю, сліпацька команда! Щоби власного принципала не пізнати, щоб так дати себе довкола пальця обвести! Дурні, капустяні лоби, мочиморди…

— Ти вже їм даруй, Деїнті, — сказав Геральт. — Не могли вони розпізнати. Мімік так точно копіює, що неможливо відрізнити від оригіналу, себто від обраної ним жертви. Чи ти ніколи про міміків не чув?

— Чути чув. Але думав, що це вигадки.

— Не вигадки. Доплеру достатньо уважно придивитися до жертви, щоб точно і безпомилково пристосуватися до потрібної структури матерії. Зверну увагу, що це не ілюзія, а повна і точна зміна. До найдрібніших деталей. Невідомо, як вони це роблять. Як підозрюють чародії, спрацьовує та сама складова крові, що й при лікантропії, але я вважаю, що це або щось зовсім інше, або ж тисячократно сильніше. Зрештою, вовкулака має дві, щонайбільше три подоби, а доплер може перетворитися на будь-що, аби тільки більш-менш збігалася маса тіла.

— Маса тіла?

— Ну, на мастодонта він не перетвориться. Ані на мишу.

— Розумію. А нащо той ланцюг, яким ти його зв’язав?

— Срібло. Для лікантропа вбивче, а в міміка, як бачиш, лише блокує зміни. Тому він сидить тут у власній подобі.

Доплер затиснув розклеєні губи і глипнув на відьми́на лютим поглядом каламутних очей, які вже втратили горіхову барву райдужок половинчика і стали жовтими.

— І добре, що сидить, безсоромний сучий син, — буркнув Деїнті. — Лишень подумати, навіть зупинився тут, під «Наконечником», де я сам маю звичай на квартиру ставати! Вже йому прителющилося, наче він — це я!

Горицвіт покрутив головою.

— Деїнті, — сказав. — Він і був тобою. Я з ним уже три дні зустрічаюся. Він виглядав, як ти, і розмовляв, як ти. Він мислив, як ти. Коли ж треба було поставити, то був скупим, як ти. А то й скупішим.

— Це останнє мене не засмучує, — промовив половинчик, — бо, може, поверну собі хоч частку грошей. Бридко мені до нього торкатися. Горицвіте, забери в нього гаманця і перевір, що там усередині. Чимало там повинно бути, якщо цей конокрад дійсно продав моїх коників.

— Ти скількох коней мав, Деїнті?

— Дванадцятьох.

— Рахуючи згідно зі світовими цінами, — сказав трубадур, заглядаючи до чересу, — того, що тут є, вистачить, може, на одного, якщо трапиться старий і з опоєм[29]. А рахуючи згідно з новіградськими цінами, досить на дві, найбільше — три кози.

Купець нічого не сказав, але виглядав так, наче ось-ось заплаче. Теліко Лунгревінк Леторт низько спустив носа, а верхню губу ще нижче, після чого тихенько забулькотів.

— Коротко кажучи, — урешті зітхнув половинчик, — мене ограбувало і розорило створіння, існування якого я вважав вигадкою. Оце називається не пощастило.

— Ні додати, ні відняти, — сказав відьми́н, оглядаючи доплера, що корчився на дзиґлику. — Я теж гадав, наче міміків уже давно винищили. Наскільки я чув, раніше чимало їх жило в тутешніх дібровах та на плоскогір’ї. Але їх здібності до мімікрії дуже непокоїли перших поселенців, і ті почали на них полювати. Досить результативно. Незабаром майже всіх знищено.

— І це щастя, — сказав корчмар. — Тьху, тьху, клянуся Вічним Вогнем, уже дракона чи диявола волію, бо той завше є драконом чи дияволом і відомо, чого триматися. Але вовкулацтво, оті відміни та переміни, — огидне воно й демонічне ошуканство і зрадницький підступ, вимислений тими песиголовцями людям на шкоду. Кажу вам, сторожу кличмо і до вогню оту скверноту.

— Геральте? — зацікавився Горицвіт. — Я хотів би почути думку спеціаліста. Чи справді ці міміки такі небезпечні та агресивні?

— Їх здібності до копіювання придатні швидше до оборони, аніж до агресії, — відповів відьми́н. — Я не чув…

— Зараз, — перебив їх сердито Деїнті, гримнувши п’ястуком об стіл. — Якщо вдарити когось по голові й ограбувати — це не агресія, то я вже й не знаю, що таке агресія. Годі філософствувати. Справа проста: на мене напали і відібрали не лише нажите тяжкою працею майно, але навіть мою власну подобу. Я жадаю відплати, не заспокоюся…

— Сторожу, сторожу слід прикликати! — сказав корчмар. — І жерців прикликати! І спалити оцього монстра, оцього нелюда.

— Перестаньте, господарю, — половинчик різко підняв голову. — Вже ви надокучили з тією сторожею. Зауважу, що вам той нелюд нічого не зробив, лише мені. А, загалом кажучи, я теж нелюд.

— Та що ви, пане Бібервельте, — нервово засміявся корчмар. — Де ви, де він. Та ви вже, рахувати, людина, а отой — монстр. Дивуюся, пане відьми́не, що ви так спокійно сидите. Вибачайте, а ви нащо? Це ж ваша робота — потвор убивати, хіба ні?

— Потвор, — холодно промовив Геральт. — Але не представників розумних рас.

— Ну, пане, — сказав корчмар. — Ви-те вже крихітку передали куті меду.

— Щоб я так жив, — втрутився Горицвіт. — Ти й справді, Геральте, переборщив з тією розумною расою. Тільки глянь на нього.

І справді, Теліко Лунгревінк Леторт у цю мить не нагадував представника розумної раси. Нагадував зліплену з болота і борошна ляльку, яка дивилася на відьми́на благальним поглядом каламутних жовтих очей. А шморгаючі звуки, які він видавав сягаючим поверхні стола носом, теж не пасували представникові розумної раси.

— Досить тієї пустопорожньої хіромантії! — раптом гримнув Деїнті Бібервельт. — Нема про що дискутувати! Єдине, що істотне, — це мої коні і мої збитки. Чуєш, ти, холерний маслюче? Кому ти продав моїх коненят? Що зробив із грішми? Кажи негайно, бо я тебе закопаю, затопчу і обдеру зі шкіри!

Дечка, прочинивши двері, стромила до ванькиру русяву голівку.

— Батьку, в корчмі гості, — шепнула вона. — Мулярі з будови і ще дехто. Я їх обслуговую, але ви так дуже не викрикуйте, бо вже починають зглядатися на ванькир.

— Вічним Вогнем клянусь! — перелякався корчмар, дивлячись на розлізлого доплера. — Якщо хтось сюди загляне і його побачить… ой, горе буде. Якщо вже ми не кличемо сторожі, то… Пане відьми́не! Коли то направду векслінг, то скажіте йому, щоб змінився на щось пристойне, ніби для непізнання. Поки що.

— Правда, — сказав Деїнті. — Геральте, нехай він на щось перетвориться.

— На кого? — раптом забулькотів доплер. — Я можу прибрати подобу, до якої уважно придивлюся. То на кого з вас я повинен перетворитися?

— Тільки не на мене, — швидко сказав корчмар.

— І не на мене теж, — здригнувся Горицвіт. — Зрештою, це й не було б ніяким маскуванням. Мене всі знають, отож вигляд двох Горицвітів за