Читати книгу - "Меч приречення"

Побачивши його довгі лапи та розлізлу карикатурну фізіономію, панянка розтулила ротика на повну ширину і пронизливо вереснула. Геральт, скориставшись утратою темпу, викликаною зіткненням із дівчиною, догнав створіння посеред кімнати і вправним копняком у коліно звалив на долівку.

— Навіть не дриґайся, братчику, — просичав крізь стиснуті зуби, притискаючи вістря меча до шиї чупирадла. — Навіть не дриґайся.

— Що діється? — закричав корчмар, підбігаючи з держаком лопати в руках. — Що тут таке? Сторожо! Дечко, жени за сторожею!

— Ніііі! — завило створіння, плазуючи долівкою і ще більше деформуючись. — Ніііі, змилуйтесь!

— Ніякої сторожі! — завторував йому брудний половинчик, вибігаючи з ванькиру. — Горицвіте, тримай дівчину!

Трубадур обхопив розкричану Дечку, попри поспіх, ретельно вибираючи місця для охоплення. Дечка запищала і присіла на підлозі біля його ніг.

— Спокійно, господарю, — насилу вимовив Деїнті Бібервельт. — Це справа особиста, не будемо кликати сторожу. Всі збитки я відшкодую.

— Жодних збитків немає, — доречно сказав корчмар, роздивляючись.

— Але будуть! — скреготнув пизатий половинчик. — Бо зараз я почну його лупцювати. І то ще як. Лупцюватиму його жорстоко, довго і дико, а тоді він геть-усе тут потрощить.

Розплющена на підлозі довголапа і розлізла карикатура Деїнті Бібервельта жалібно захлипала.

— Так не піде, — холодно промовив корчмар, мружачи очі і трохи піднявши держак лопати. — Лупцюйте його на вулиці чи на подвір’ї, пане половинчику. Не тута. А я кличу сторожу. Я змушений, головою ручу. Адже ж це… це ж страховиння якесь!

— Пане господарю, — спокійно сказав Геральт, не зменшуючи натиску леза на шию чупирадла. — Зберігайте спокій. Ніхто нічого не потрощить, ніяких збитків не буде. Ситуація під контролем. Я відьми́н, і, як бачите, піймав те страховиння. Але оскільки зараз це направду видається особистою справою, ми її спокійно з’ясуємо у ванькирі. Горицвіте, пусти дівчину і ходи сюди. В мене в торбі є срібний ланцюг. Вийми його і міцно зв’яжи лапи оцього єгомосця, в ліктях, за спиною. Не рухайся, братчику.

Створіння тихенько заквилило.

— Добре, Геральте, — промовив Горицвіт. — Я його зв’язав. Ходімо до ванькиру. А ви, господарю, чого так стоїте? Я замовив пиво. А коли я замовляю пива, то слід його подавати безперервно, доки не гукну: «Води».

Геральт штовхнув зв’язане створіння до ванькиру і грубо посадовив під стовпом. Деїнті Бібервельт теж сів і з огидою глянув.

— Жахіття, як це виглядає, — сказав. — Як купа киснучого тіста. Глянь на його ніс, Горицвіте, зараз відпаде, суча мати. А вуха має як моя теща саме перед похороном. Бррр!

— Зараз, зараз, — пробурмотів Горицвіт. — Ти Бібервельт? Так, без сумніву. Але ж оте, що сидить під стовпом, ще мить тому було тобою. Якщо не помиляюся. Геральте! Всі очі звернені на тебе. Ти відьми́н. Що тут, ік бісу, відбувається? Що це таке?

— Мімік.

— Ти сам мімік, — горловим голосом сказало створіння, гойдаючи носом. — Ніякий я не мімік, а доплер, і звати мене Теліко Лунгревінк Леторт. Скорочено Пенсток. Приятелі кажуть мені Дуду.

— Я тобі дам зараз Дуду, ти, скурвий сину! — вереснув Деїнті, замірившись на нього кулаком. — Де мої коні? Злодію!

— Панове, — нагадав корчмар, входячи із глечиком та оберемком кухлів. — Ви ж обіцяли, що буде спокійно.

— Ох, пиво, — зітхнув половинчик. — Як же я хочу пити, холера! І їсти!

— Я б теж чогось випив, — булькотливо заявив Теліко Лунгревінк Леторт. Ніхто не звернув на це уваги.

— Що це таке? — спитав корчмар, споглядаючи на створіння, яке на вигляд пива вивалило довгий язик із-за обвислих тістоподібних губ. — Що це таке, панове?

— Мімік, — повторив відьми́н, незважаючи на гримаси страховиська. — Зрештою, має багато назв. Відміняк, подвійняк, векслінг, дурняк[27]. Або ж доплер, як він сам себе окреслив.

— Векслінг! — крикнув корчмар. — Тут, у Новіграді? У моїй господі? Швидко, кличемо сторожу! І жерців. Головою ручу!

— Поспіємо з козами на торг, — кашлянув Деїнті Бібервельт, поквапом доїдаючи Горицвітів суп із дивом уцілілої миски. — Поспіємо прикликати кого слід. Але пізніше. Оцей шубравець мене обікрав, я не маю заміру віддати його тутешньому правосуддю, перш ніж поверну собі свою власність. Я вас, новіградців, знаю і ваших суддів теж. Може, десяту частку дістав би, не більше.

— Змилуйтеся! — надривно заячав доплер. — Не видавайте мене людям! Чи знаєте, що вони роблять із такими, як я?

— А певно, що знаємо, — корчмар кивнув головою. — Над пійманим доплером жерці відправляють екзорцизм. А потім в’яжуть його в кий[28], обліплюють товстим шаром глини з тирсою та печуть у вогні, аж доки глина не випалиться на цеглу. Принаймні, колись так робили, як ще ті страховиська траплялися частіше.

— Варварський звичай, воістину людський, — скривився Деїнті, відсуваючи спорожнілу миску. — Але, можливо, це справедлива кара за крадіжку та розбій. Ну, кажи, шубравцю, де мої коні? Швидко, бо простягну оцей твій ніс у тебе під ногами і вкину до річки. Де мої коні, питаю?

— Про… продані, — заїкнувся Теліко Лунгревінк Леторт, а обвислі вуха раптом скорчилися йому в кульки, схожі на мініатюрні капустини.

— Продані! Ви чули? — запінився половинчик. — Продав моїх коней!

— Звісно, — сказав Горицвіт. — Мав час. Він тут уже три дні. Я три дні бачу те… себто його… Холера, Деїнті, чи це значить…

— А звісно, що значить! — ревнув купець, тупаючи волохатими ногами. — Він ограбував мене в дорозі, за день дороги від міста! Приїхав сюди наче я, розумієте? І продав моїх коней! Я його уб’ю! Задавлю цими руками!

— Розкажіть же нам, пане Бібервельте, як це трапилося.

— Якщо не помиляюся, ви Геральт із Ривії? Відьми́н?

Геральт підтвердив кивком голови.

— Дуже добре складається, — промовив половинчик. — Я Деїнті Бібервельт зі Споришевої Луки, фермер, коняр і купець. Називай мене Деїнті, Геральте.

— Розповідай, Деїнті.

— Ну що ж, було це так. Я зі своїми конюхами вів коні на продаж, на торг до Чортківського Броду. За день дороги до міста випав нам останній постій. Заночували ми, упоравши перед тим діжечку пáленки. Посеред ночі прокидаюся, чую, що от зараз мені міхур лусне, отож зліз із воза, а при нагоді, думаю, зиркну, що там поробляють коники на лузі. Виходжу, туман як зараза, раптом бачу, йде хтось. Хто це, питаю. Він нічого. Підходжу ближче і бачу… себе самого. Як у дзеркалі. Не треба було, думаю, пити пáленку, цей дідьчий трунок. А оцей… бо то ж він був, як не лупоне мене по голові! Ще я зорі побачив і ногами вкрився. Рано прокидаюся в якихсь холерних хащах, на голові ґуля немов огірок, довкола ані живої душі, від нашого обозу теж ані сліду. Блукав я цілий день, аніж нарешті шлях віднайшов, два дні волочився, коріння їв