Читати книгу - "Історик"

Коли офіцер пішов, батько знову сів на край ліжка й уперше за весь час запитав мене, що я робила в бібліотеці. Я сказала, що вчилася там, бо мені подобалось ходити туди після школи, щоб робити там домашнє завдання, адже в читальному залі тихо й зручно. Я боялася, що він запитає мене про те, чому я вибрала саме відділ середньовічної літератури, але, на щастя, він замовк.

Я не сказала йому, що, після того як вся бібліотека була стривожена моїм криком, я автоматично поклала у свою сумку книгу, яку тримав містер Біннертс, коли помер. Поліцейські, звичайно ж, обшукали мою сумку, як тільки приїхали, але вони нічого не сказали про книгу, та й навіщо взагалі їм треба було звертати на неї увагу? На ній не було крові. Це була французька книга дев’ятнадцятого сторіччя про румунські церкви. Коли вона впала, то розкрилася на сторінці із зображенням церкви на озері Снагов, якій віддавав перевагу Влад III з Валахії. Традиційно вважалося, що його могила знаходилася там, напроти вівтаря, про що свідчив невеликий підпис, вигравіруваний на апсиді. Хоча автор зазначав, що жителі найближчих сіл могли розповісти і власні історії. Які історії? Мені було цікаво, але про цю церкву більше нічого не говорилося. Малюнок апсиди не показував нічого незвичайного.

Сидячи на краю мого ліжка в лікарні, батько похитав головою.

— Я хочу, щоб тепер ти робила уроки вдома, — сказав він тихо. Як би мені хотілося, щоб він не говорив цього, бо все одно я вже ніколи не змогла б зайти до тієї бібліотеки. — Місіс Клей може поспати з тобою в кімнаті, якщо тобі буде страшно. Як тільки ти захочеш, ми знову підемо до лікаря. Тільки дай мені знати.

Я кивнула, але подумала про те, що краще залишусь наодинці з описом церкви на острові озера Снагов, ніж із місіс Клей. Мені спало на думку, чи не кинути книгу в канал, щоб у неї була така сама доля, як у велосипедів, про які розповідав поліцейський, але я знала, що одного разу мені захочеться розкрити її знову при денному світлі й перечитати. Можливо, я захочу зробити це не для себе, а заради містера Біннертса — дідуся, який лежав зараз, напевно, десь у міському морзі.

За кілька тижнів батько сказав, що подорож піде мені на користь, але я знала: він просто боявся залишати мене вдома саму.

Французи, як пояснював батько, хотіли провести перемовини з представниками його організації до початку зимових переговорів із проблем Східної Європи, і зараз ми збиралися зустрітися з ними востаннє. До того ж ми, мабуть, чудово проведемо час на середземноморському узбережжі, тому що це буде пора, коли юрби туристів роз’їдуться, а пейзажі ще не будуть голими. Ми ретельно вивчили карту і були приємно здивовані, коли довідалися, що французи перенесли зустріч із Парижа до відокремленого курорту біля іспанського кордону, поруч із маленькою перлиною Кульор. Батько радів із цього.

— Неподалік, у глибині материка, знаходяться Ле Бен і Сен— Матьє-де-Піренеєс-Орієнтале, — сказала я, але щойно я згадала про це, як батько насупився й став шукати уздовж узбережжя інші цікаві назви.

Ми так добре поснідали на свіжому повітрі на терасі в Ле Кобо, де зупинились, що після того як батько приєднався до чоловіків у темних костюмах, я знову пішла туди, прихопивши з собою книжки. Я сиділа там і часто поглядала на аквамаринове море за сотні кроків від нас. Я пила вже другу чашку гіркого континентального шоколаду, що став цілком стерпним з кубиком цукру й пачкою свіжого печива. Сонячне світло відбивалося від фасадів старих будинків і розсіювалося в сухому середземноморському кліматі, світло було надзвичайно чистим, ніби шторм ніколи не насмілювався заходити в цю затоку. З мого місця було видно два ранніх човни на тлі надзвичайно гарного моря і сім’ю — маленьких дітей та їхню матір, що йшли з відерцями (як мені здалося) у незвичайних французьких пляжних костюмах до піскового пляжу нижче готелю. Затока, оточена загостреними пагорбами, повертала праворуч. На одному з таких пагорбів височіла фортеця. Вона була такого ж кольору, що й скелі, а суха трава й оливкові дерева піднімалися нагору до неї, і за всім цим простягалося ніжне ранкове блакитне небо.

Раптом у мене виникло почуття самотності, заздрість до тих нестерпно самовдоволених дітей, які йшли зі своєю матір’ю. У мене ж не було матері, як не було й нормального життя. Я не знаю, що мала на увазі під словами «нормальне життя», але, перегортаючи книгу з біології в пошуках третього розділу, подумала, що, напевно, це означає життя на одному місці, з матір’ю й батьком, які завжди приходять додому вечеряти. Це життя в такій родині, у якій подорож означає поїздку на пляж, а не невпинне кочове існування. Я була впевнена, дивлячись на дітей, які сіли на пісок і почали гратися з совочками, що цим створінням ніколи не загрожуватимуть жахи історії.

Потім, поглянувши на їхні блискучі голови, я зрозуміла, що насправді їм загрожувала небезпека, але вони про це ще просто не знали. Ми всі вразливі. Я здригнулась і подивилася на годинника. За чотири години ми з батьком будемо обідати на цій терасі Потім я знову буду вчитись, а після п’ятої ми пройдемось у бік зруйнованої фортеці, що прикрашає обрій. Звідти, як сказав батько, з того боку пагорба можна побачити церкву, що стоїть у самому морі, на Кульорі. За цей день я вивчу алгебру, кілька німецьких дієслів, прочитаю розділ про Війну Троянд, а потім що? Піднімуся кам’янистим пагорбом і слухатиму чергову батькову історію. Він буде неохоче розповідати, дивлячись униз на пісок або постукуючи пальцями по каменю, знайденому кілька століть тому. Він, як завжди, буде охоплений своїм страхом. І я знову на самоті продовжу дослідження, зводячи все це докупи. Унизу, піді мною, закричала дитина, я здригнулася й розлила свій шоколад.

Розділ 15

— Коли я прочитав останній лист Россі, — розповідав батько, — у мене виникло таке відчуття, що мене знову покинули, ніби він зник удруге. Але на той час я вже був переконаний у тому, що його зникнення ніяк не пов’язане з поїздкою в Хортфорд, або до хворого родича у Флориду чи Лондон, як намагалася пояснити поліція. Я відкинув ці думки якнайдалі й став розглядати інші документи.