Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Щось я тебе на «Успенці» не пригадаю, – похмуро сказав таксист. З рота у нього вилітали шматочки жовтка з яєчної начинки. Шматочки падали на стіл і спортивки таксиста, але ні він, ні інші не звертали на це уваги, всі в очікуванні дивилися на прикордонника.
– Так мене там і бути не могло, – проговорився Кабан і прикусив язика. А де ж тоді він був, якщо не на пропускному пункті? У засідці з кулеметом лежав? Кабан відчув, як вібрує кишеня спортивної куртки. Телефон! Тимофійович.
– Сергію, я тут кілометрів за сто, напевно. Ти не знаєш, як правильно проїхати до тебе? А то мій навігатор об’їзд показує.
– Як проїхати сюди? – повторив запитання Тимофійовича вголос Кабан, не знаючи, що відповідати.
Таксист прожував остаточно і замахав руками: дай, мовляв, трубку, я розповім. Поки таксист детально і зі знанням справи пояснював Тимофійовичу правильну дорогу, Кабан зібрався з думками і повідомив, що він – контрактник із Харкова, якого перекинули днями на підсилення на «Успенку», але заступити в наряд він так і не встиг. Двадцять третього серпня почався обстріл, пішла стрілянина, і його ранило в живіт. Тепер, після трьох тижнів поневірянь у лікарні, він їде до дружини і доньки.
– Гадаю, години через півтори максимум буде тут, – таксист віддав мобільний Кабанові. – Так, дісталося тобі, хлопче.
Кабан скромно кивнув головою і підлив у чашку чаю. Півтори години. Якщо врахувати, що чекає він з восьмої ранку, тобто вже п’ятнадцять годин, то просто дрібниця.
Вхідні двері голосно стукнули, і в кафе ввалився дуже п’яний чоловік із георгіївською стрічкою на грудях.
– Юро, ти що, двері не закрив? – суворо запитала господарка чоловіка.
– Забув.
– О, хазяйко, ти гроші ополчення приймаєш? Дай мені пива! – неголений «денеерівець» недбало кинув на стійку жменю гривневих соток. – Дві літри, на всі!
Одним оком Кабан «обшукав» сепаратиста на наявність зброї – автомата у нього точно не було, можливо, пістолет і гранати, але не видно, де саме він їх носив, можливо, в розгрузці; другим – стежив за реакцією своїх нових приятелів.
– Якого ще, на хрін, ополчення? – доброзичливо запитав таксист.
– Ополчення Донецької народної республіки! Чули про таку? Ось п’ятсот гривень, дайте пива! – чоловік ледве стояв на ногах, але в своїй наполегливості заволодіти пивом був такий же впертий, як і всі п’яні.
– Прибери ці фантики, я не розумію, що це за гроші, – господарка, вочевидь, вирішила проявити принциповість, а швидше, просто не любила, коли їй грубіянили.
– Альо, гараж! Я кажу, дай пива мені! – сепаратист стукнув кулаком по стійці. – У нас діють закони денееер!
Кабан розумів, що надрався цей гад не сам, і десь поруч, можливо, навіть просто за дверима, його чекає цілий кагал таких же упоротих, як і він, та ще й, напевно, разом із якими-небудь місцевими козачками. І якщо зараз розгориться скандал, то справа може дійти до бійки і міліції. Зрозуміло, що цих, які заблукали, заберуть і дадуть їм по довбешці, але де гарантія, що не заберуть і його?
– Машо, та продай ти йому пиво, – втрутився в суперечку таксист. Він добре розглянув купюри, які лежали на стійці. – Я тобі поміняю завтра зранку на рублі. Гей, – звернувся він до сепаратиста, – а у тебе інших грошей немає?
– Це гроші ополчення! – заволав «денеерівець».
«Якого ще, в дупу, «ополчення»? – обурився про себе Кабан. – Це гроші держави Україна, з якою ви воюєте і яку не визнаєте!»
– Я не продам цьому козлові пива, – відповіла голосно господарка, – доки він не вибачиться за свою поведінку. Юро, та встань же ти, будь мужиком, дай йому в табло!
– Та я вас всіх тут зараз замочу, – заволав сепар і потягнувся до скляних боксів з пляшками.
І тут Кабан второпав:
– Він думає, що знаходиться в Україні, – сказав Сірий пошепки чоловікові господарки.
– Гей, мужик, а ти взагалі в курсі, де ти є? – з ходу зрозумів проблему Юра.
«Денеерівець» обвів усіх посоловілими очима:
– У кафе!
– Ага. А кафе де знаходиться?
– Де-де? В Улан-Уде! – сам розсміявся своєму дурному жарту сепар.
– Ну, майже вгадав, але трохи ближче – кафе таки в Росії, хлопче.
– Так це що, значить, і я – в Росії? – тут складно було не посміхнутися навіть Кабанові. – Е, я не хотів, – сепар позадкував назад, – я ж не знав, у натурі! Дайте пива, у мене рублів немає! Будь ласка!
– О, чарівне слово! – змилувалася господарка й одним рухом згребла в шухлядку купюри. – Я сама завтра поміняю, сиди, – кинула розчарованому таксисту.
– О, «Клінське»! – зрадів незрозуміло чому сепаратист, запхав пляшки в розгрузку і поплентався до виходу.
Кабан полегшено зітхнув: «Пронесло!» – а компанія ще довго сперечалася, скільки потрібно людині випити, щоб поплутати країни. Зійшлися, що це питання індивідуальне, хоча таксист наполягав, що без наркоти тут не обійшлося:
– Та скільки б нормальна людина не випила, не може вона не пам’ятати такої інформації. Вони ж навіть пиво через бульбулятор п’ють.
Тимофійович приїхав близько першої години ночі. Кабан кинувся йому на шию, наче мале дитя, сам не чекав від себе такої прудкості.
– Спасибі за компанію, чай і пиріжки. Поїдемо ми, – попрощався.
– З Богом! – побажала господарка.
– А у тебе еміграційна карта є?
– Що? – не зрозумів запитання таксиста Кабан, який вже не відчував землі під ногами від радості.
– Щоб переміщатися по території Російської Федерації, потрібна еміграційна карта. Ти що, не в курсі? Голова твоя стоєросова, чому вас там, в Україні, прикордонників учать?
– Так у мене ж паспорт є, – хапався за рятівну соломинку Кабан.
– Паспорт, – гмикнув таксист. – Ти балда! Без еміграційки тебе перший же мент як нелегала пристукне запросто, хрін відкупишся.
– І що мені робити?
– У лікарню повертайся і чекай, поки війна закінчиться. Жартую. Їдь на митницю, до російських прикордонників, де переходив, придумай що-небудь, яку-небудь історію, схожу на правду. Може, випишуть. Інакше затримають до з’ясування, а там…
«Ну, придумувати про себе історії – це я навчився, – роздумував у машині Кабан. – А ось що робити, якщо скажуть спочатку повернутися до України, а потім зайти по новій?»
Тимофійович – з вигляду типовий відставний військовий: коротка зачіска, загоріле обличчя, прямий короткий, правильно вирубаний ніс, упевнений чіпкий погляд, пряма спина, жорстке рішуче рукостискання, загрублі від лопати і грабель долоні, задавав чіткі і короткі запитання – в армії народу побачив немало, хто там лише не служив:
– Зброя, наркотики є?
– Та що ви, Тимофійовичу. Із забороненого – лише військовий
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.