read-books.club » Сучасна проза » Іловайськ. Розповіді про справжніх людей 📚 - Українською

Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

215
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 32 33 34 ... 114
Перейти на сторінку:
два міліціонери.

Кабан повільно жував суп і відчував, як холодні цівки поту швидко біжать по спині. Їжа миттєво втратила свій смак, він жував повільно, ретельно, прагнучи не дивитися на всі боки, а частіше поглядати на телевізор, де якраз крутили рекламу. Менти, очевидно, були місцеві, з лінійного відділу, й обідали тут щодня. Кабан напружено вслухався в їх розмову з адміністратором – про війну, про Україну, про погоду, але нічого цікавого не почув. Коли перші ложки почали засвоюватися, і тепло розлилося по тілу, Кабан трохи розслабився: «Хоч поїм, – подумав, – нормально наостанок, якщо здадуть зараз. А куди я звідси від них дінуся?» Задзвонив мобільний, і дзвінок, як здалося Кабанові, почули навіть на пропускному пункті. Дзвонив Тимофійович. Кабан мовчки вилаяв себе за те, що забув відключити звук, узяв трубку – не міг не узяти, але і виходити з кафе теж не можна – дуже підозріло.

– Так, – сказав тихим, офіційним тоном, – слухаю вас.

– Серьожа, хороші новини – пором я переїхав, але, сам розумієш, до тебе мені ще пиляти і пиляти. Думаю, ближче до ночі буду.

«Пиля-я-ят…и», – матюкнувся в думках Кабан від безнадії, а вголос сказав:

– Добре, домовилися, так і зробимо. Чекаю. – І відбив виклик. Усю розмову Кабан уважно бічним зором стежив за ментами і співробітниками кафе – в його сторону ніхто навіть не повернув голови. Менти поїли, заплатили гроші, сказали «спасибі» й пішли, знову навіть не глянувши на Кабана.

Він допив уже холодний компот:

– Дякую вам, – звернувся до жінок, – дуже смачно. А можна у вас сигарет купити?

– Ми сигаретами не торгуємо. Це тобі треба в кіоск іти.

Палити хотілося смертельно, але Кабан не був упевнений, що 40 рублів йому вистачить на пачку. Хто знає, які тут, в Росії, ціни.

– А дорогі тут у вас сигарети? Сорок рублів на пачку вистачить?

– Я не курю, не в курсі, – відгукнулася адміністратор.

– Можна купити в кіоску, – підказала офіціантка, – тут, біля кордону, дешевше, ніж у місті. – За характерною вимовою Кабан вирішив, що вона, швидше за все, українка.

Він вийшов з кафе й огледівся. Нешироку вулицю заливало яскраве сонячне світло, військових патрулів ніде не було видно, ментів теж; спека стояла несусвітня, але в кафе, на відміну від моргу, кондиціонер працював, і Кабан на вулиці зразу змок. Кіоск, як і говорила офіціантка, стояв за перехрестям на іншому боці. Кабан купив пачку «Оптими» і з насолодою закурив. Сигарети були, звичайно, гидотними, але він радів і таким. Після перекуру життя злегка налагодилося, адже, якщо розібратися, то все не так і погано: Тимофійович у дорозі. Місце, де пересидіти до ночі, є. Правда, де чекати потім і куди їхати, незрозуміло. Швидше за все, через Білгородську область поїдуть прямо на Харків. «Якщо вже тут кордон перейшов, то і там пройду», – думав Кабан. Він закурив другу сигарету вже біля кафе, коли помітив наряд прикордонників, який швидким кроком прямував у його бік. Кабан затушив і непомітно викинув сигарету в урну і неспішно, перевалюючись, зайшов до кафе. Він мав три варіанти, що робити далі: сісти за столик і випити кави; зайти в туалет і там спробувати перечекати – раптом прийшли не за ним; попросити в адміністратора сховатися на кухні. Третій варіант він відкинув одразу – якщо за ним, то знайдуть при будь-яких обставинах; у туалет йому йти не хотілося – а що, як прикордонники сядуть дивитися футбол по телеку, і що, сидіти, там, як у морзі? Так, у морзі краще, та й компанія є. Він підійшов до стійки і попросив кави, пожартував, що розрахується з дому грошовим переказом, і став чекати. Через хвилину в кафе влетів прикордонник і кинувся до туалету. Кабан напружився. Слідом за першим прикордонником з’явився другий, смішливий білявий молодий хлопчина, замовив два салати і кашу з котлетою і сів за столик у кутку, за столиком майже поруч із Кабаном. Прикордонники пообідали, обговорили свої прикордонні новини – потік людей з України, – чув обривками Кабан, – зовсім упав. Нині люди, в основному, їдуть назад. Ні слова про війну, танки, «гради», вантажівки з вантажем «200», немов і не було нічого цього тут ще тиждень тому. «А, може, й дійсно не було?» – знову, як і в морзі, засумнівався в реальності нещодавнього минулого Кабан, але прогнав від себе цю непотрібну думку, що заважає боротися за життя.

Час ішов повільно. До одинадцятої ночі Кабан випив літри два чаю і втратив стільки ж рідини через рясне потовиділення. Незважаючи на кондиціонер, він мокнув, як миша, – організм важко перебудовувався, рана кровоточила, і до вечора Кабан змінив усі три скривавлені футболки, які тут же, в туалеті виправ із милом. Він подумував, що, може, буде краще за все їх викинути – раптом виявлять плями? Розгледять, що кров, обшукають, побачать рану – і відразу зрозуміють, що кульове поранення, і йди сюди, дорогенький…

Час ішов повільно, але до 23.00 все одно дійшов. Тимофійович більше не подзвонив жодного разу. Кабан радів – значить, все гаразд, їде, людина за кермом; виникнуть проблеми – тоді й зателефонує.

– Куди тут піти можна, пересидіти до ранку? – запитав у жінок. – Може, на вокзал?

– Та сиди тут, Сірий. Ну, куди ти підеш? – відгукнулася адміністратор. – На вокзалі наряди, менти, там тебе відразу заметуть. Петрівна сьогодні на три доби заступила, вона ваша, з України, ночує тут, та і я поки не кваплюся. Чоловіка дочекаюся, він мене додому відвезе.

Чоловік приїхав хвилин через десять-п’ятнадцять разом із другом-таксистом. Адміністратор, яка виявилася і господаркою кафе, поставила чайник і подала на стіл пиріжки, вийшов такий собі тихий напівродинний, дуже пізній чай. Кабан у розмову не встрявав, відмовчувався, їв скромно і думав, що всі ці старання якомога менше привертати до себе увагу абсолютно марні.

– Юро, – немов на підтвердження цих думок звернулася господарка-адміністратор до чоловіка, – познайомся, це – Сергій.

– Угу, – сказав Юра, ковтаючи пиріжок і простягаючи долоню через стіл.

– Він український прикордонник, поранений у бою.

Щелепи у Юри і таксиста миттєво припинили жувати.

– Йому в Амвросіївці в лікарні операцію зробили, ледве врятували. Його Стьопа привів. Пам’ятаєш, кульгавий такий відставник з Амвросіївки? Приторговує тут усіляким непотрібом. Хай, каже, посидить Серьога тут у вас до вечора, поки за ним не приїдуть, так я і дозволила.

Кабан подумав, що, напевно, вже повністю вичерпав ліміт везіння десь там, нагорі. Вирази облич чоловіка господарки і таксиста, які жували пиріжки, не обіцяли для нього нічого хорошого, і все, що

1 ... 32 33 34 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"