Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тимофійович жарту не зрозумів:
– Ну, це легко заховати. Не викинув? Молодець.
Кабанові стало приємно, що хоч хтось оцінив його ризик і похвалив за збереження важливого документа.
– Дзвонив твій батько, сказав, що через Білгород краще не їхати. Передають, знову нагнали туди техніки.
– Що робити? – Кабан щиро засмутився. Він мріяв, що вже сьогодні вранці буде вдома.
– Поїдемо через Крим. У крайньому випадку, у мене перекантуєшся, а там поглянемо.
На пропускнику Кабана завернули:
– Ми еміграційні карти не видаємо. Вам потрібно на транспортний перехід їхати.
Кабан офігів:
– Далеко?
– Та півтора кілометри, – махнув уздовж кордону солдат.
«Ментам і погранцям потрібно пам’ятники за байдужість ставити», – подумав Кабан. Скільки разів вони могли отримати медаль і підвищення по службі за його затримання, але небажання поцікавитися чимось більшим, ніж формальності, залишали їх без пряників, а Кабана – на волі. В іншій країні вже сидів би давно!
– Зьома, – окликнув він тінь на транспортному пропускнику, знайти який виявилося легко. Тут яскраво горіло світло, блимали фарами фури, хтось здавав назад, хтось під’їжджав до посту, звичайна митна метушня. – Мені б еміграційну карту отримати, допоможи, га?
– А звідки ти такий взявся о другій годині ночі? – прикордонник явно здивувався Кабану.
– Розумієш, зьома, сьогодні вранці сюди зайшов через пішохідний, погостювати у друга, еміграційну карту не брав. А тут можливість підвернулася копійку заробити, до Криму поїхати.
– Так, Крим наш! – пожартував прикордонник.
– Ваш-наш, мені яка різниця? Мені грошей заробити треба, родина без копійки сидить! – Кабан брехав відчайдушно, упевнено, так, що і сам собі дивувався. Напевно, якщо скласти всю брехню в його житті в один ящик, то розміром той дорівнюватиме ящику брехні, яку він сфабрикував за останні три тижні.
– Що, туго з грошима в Хохляндії?
– Та завал, зьома! Не те слово!
– Заходь сюди. Йди он у ті двері, бачиш? Повертаєш праворуч по коридору – і в самий кінець, там розберешся.
Йти виявилося чималенько. Кабан насилу дістався до самого краю, і раптом у світлі ліхтарів і фар побачив контрольно-пропускний пункт на українській стороні кордону. Власне, жодного пропускного пункту вже не існувало – як у фантастичному фільмі, Кабан розглядав руїни підсобних приміщень, роздовбані бетонні блоки, уламок шлагбаума, що самотньо стирчав із землі, ангар самого ПП, який зрешетило осколками мін, і одночасно відповідав на уточнюючі питання заспаного прикордонника.
– Готово? – поцікавився Тимофійович, коли змучений довгою ходьбою і розмовами Кабан вліз у «шістку».
– Так, – кивнув Кабан.
– Тоді поїхали.
Кабан вирубався через тридцять секунд, але поспати йому пощастило лише до першого поста ДАІ.
– Доброї ночі, ваші документи, будь ласка.
– Будь ласка.
– Кримський?
– Кримський. Ось паспорт, російське громадянство, як годиться.
– А чому номери українські?
– Не встиг поміняти.
– А пасажир?
– Родича везу, підробити на виноградниках.
– Хай вийде з машини. Покажіть ваші речі.
До Керченської переправи Кабан пережив п’ять перевірок: документи, вийти з машини, покажіть речі, двічі його просили пройти в ментівські будки, щоб перевірити реєстрацію і час перетину кордону по комп’ютеру і чи не є він у розшуку, все одне і те ж, довго й утомливо. Таксист мав рацію на сто відсотків – без еміграційної карти його закрили б на першому блокпості. Кабан ледь не падав з утоми, сильно боліли бік і живіт, він змінив ще три футболки – спасибі, Тимофійович здогадався взяти декілька штук. Після третьої перевірки сили настільки покинули Кабана, що він перестав хвилюватися: байдуже віддавав паспорт, байдуже відкривав сумку. Йому здавалося, що все це – довгий безглуздий сон, він просто спить у машині Тимофійовича, яка несе його крізь зоряну холодну вересневу ніч додому, а менти і шмони йому сняться, як ті п’ять небіжчиків у камуфляжі з моргу. І все, чого він боявся, так це запитання: «Ну і де ти заховав свій кулемет, Кабане?» Його тішило, що жоден мент не знайшов військового квитка, який він засунув у газети кросвордів, поклавши їх на самий верх сумки. Але інколи Кабану здавалося, що і військовий квиток – це теж сон, і сам він – сон, який йому сниться.
У проміжках між ментами і провалами свідомості Кабан розповідав Тимофійовичеві про свої пригоди. Той кивав головою і цокав язиком:
– Яку херню придумав, яку херню – між собою воювати!
Кого той мав на увазі, Кабан не запитував.
Зате на переправі Кабан поспав. Море знову штормило, від порома тягнулася величезна, як хвіст комети Галлея, черга, яка дійшла до них лише через тридцять годин.
На Чонгар вони приїхали вранці. Кабан уже втратив лік дням, пам’ятав чітко лише те, що з моргу він вийшов дев’ятого вересня. І коли Тимофійович мимохідь сказав, що сьогодні 12-е число, щиро здивувався і перерахував: доба на «Успенці» в очікуванні Тимофійовича, і дві доби, виявляється, зайняла дорога? Він не врахував у своєму внутрішньому життєвому календарі цих довгих годин. Коли їхали Кримом, Кабан жадібно дивився у вікно, згадував, думав, запам’ятовував, розуміючи, що наступного разу потрапить сюди не скоро, якщо взагалі потрапить. Запитав у Тимофійовича, як живеться при новій владі:
– Нічого, – відповів той, – живеться нормально. Особливо пенсіонерам і бюджетникам. А так, звичайно, життя немає – ні тобі сезону, ні курортників. Нецікаво, та й дихається неспокійно.
– А Путіна тут люблять?
Тимофійович покосився на Кабана, ніби той запитав щось непристойне:
– Обожнюють.
Коли під’їхали до пропускного пункту на Чонгарі, батько і дружина вже чекали Кабана на українській стороні. Тимофійович утомлено схилив голову на кермо – він був у дорозі на добу довше і мало не в два рази був старшим Кабана за віком, але тримався по-молодецьки. Кабан подивився через лобове скло на яскраво-синє свіже кримське небо. Радості він не відчував, швидше тривогу і чергову небезпеку. Не кваплячись, виліз з автомобіля, вдихнув прохолодне повітря, глянув на спортивну куртку, чи не проступила кров через бинти і футболку, розім’яв ноги і пішов, не поспішаючи, засунувши руки в кишені спортивок, до пропускного пункту:
– Доброго ранку, зьомо, – звернувся до погранця. – Як служба?
– Здоров’я бажаю, – прикордонник не виглядав так свіжо, як небо.
– Де тут пішохідний перехід на ту сторону?
– На Чонгарі пішохідки зараз немає, звідси – лише машиною.
– А як же люди ходять? – здивувався Кабан.
– Вони не ходять. Вони їздять.
– І що, зовсім ніяк?
– Зовсім.
– Зрозуміло. Спасибі тобі, зьомо, – Кабан повернувся до «шістки» і повідомив Тимофійовича, що до України доведеться їхати на машині.
– Не вийде, – раптом уперся Тимофійович. – У мене номери досі українські, а права і паспорт – вже російські. Можуть машину на штрафмайданчик поставити.
Кабан здивувався ще
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.