Читати книгу - "Офіцер із Стрийського парку"

— Послухай мене, хлопче. Я тобі не ворог. Не збираюся поки ні в чому викривати. Мені цікава правда — ти маєш якийсь стосунок до вбивства в Стрийському парку?

— Оте, що вчора? — випалив Повх, і тут же ляпнув, запізнившись, остаточно виказуючи себе: — Перепрошую, а яке вбивство?

— Ти сам сказав. Оте, вчорашнє, — Клим сумно зітхнув. — Я вже все почув, хлопче.

— Та де ви почули!

Арсенич озирнувся на вигук, стрілець помітив, збавив оберти.

— Не знаю, що сказати. Не було мене там.

— Де саме? — Кошовий навіть не хотів радіти з такого швидкого результату. — Слухай, Іване, ти вже наговорив більше, ніж треба. Не вмієш брехати — ліпше мовчи. Я сам тобі все розкажу.

Повх поволі опановував себе.

— Ще раз перепрошую, пане Кошовий. Але ви спершу запитали про вбивство в парку. Кажучи, що мене там не було, маю на увазі — там, у парку, де сталося вбивство, про яке ви мені самі повідомили.

— Нехай, — Клим дозволив собі легко погодитися з хлопцем. — Та звідки ти знаєш, що воно було саме вчора?

— Хіба там кожен день когось убивають? — парирував стрілець. — У газеті вчора прочитав.

— У польській? Для чого ти читаєш польські газети?

— Хіба це заборонено? І — хто заборонив? Коли?

— Та читай собі. Щодня, мабуть, їх купуєш.

— Для чого щодня...

— І то так, — Кошовий зіграв спокій, навіть зобразив легку посмішку. — Виглядає, вчора ти купив ту газету випадково, під настрій. — Тут же, не давши Іванові передиху, зробив новий випад: — А ну, як не випадково? Бо я перевіряв: українські та австрійські нічого не писали про пригоду. Отже, ти цікавився навмисне, — він видихнув. — Дякуй Богу, що ти не в суді. І я не прокурор. Горе ти, а не клієнт для адвоката. Не даєш мені себе захистити.

— Не треба мене захищати!

— Хтозна, — Клим повів плечима. — Може, ти й правий. Все, що я від тебе почув, — непрямі докази.

— Докази — чого?

Повх розгублено озирнувся на Арсенича. Не маючи духу гукати старшину на допомогу, послав йому сигнал. Кошовий правильно прочитав його погляд, перехопив мовчазну відповідь Павла: тримайся сам, товаришу.

— Тепер слухай, — заговорив він, при цьому взявши стрільця двома пальцями за ґудзик шинелі. — Я не сказав, що ти вбив поляка в парку. Я маю всі підстави вважати: тобі відомо, хто міг це зробити. Вибач, загнав тебе на слизьке. Було нескладно, хоча б через твою самовпевненість. Іване, — Клим зітхнув, — ти ж не готувався до звинувачень. Значить, не вибудував стратегії захисту. Тебе заскочили зненацька, і дякуй Богові, що балакаю з тобою нині я, — пустивши ґудзика, він тицьнув себе пальцем у груди. — Ти маєш мотив убити Яблонського. Через його провокацію ти втратив наречену і зганьбився. Ти необстріляний, Іване, та вдарити людину каменюкою по черепу може будь-хто в пориві гніву, охоплений люттю й бажанням помсти. Те, що ти не воював, не доказ твоєї миролюбності. Бо ти, чоловіче, записався добровольцем, а отже, маєш волю до боротьби й перемоги, готовий нищити ворогів. Поляк Яблонський — твій ворог. Поки я правий?

Тим часом Повх устиг змінитися. Розгубленість зникла з лиця, її замінила рішучість, змішана з упертістю та впевненістю в собі.

— Коли говорите про поляка — так. Він заслужив й дістав своє. По заслузі.

— Не маю жодних сумнівів! — Кошовий розвів руками. — Ані в цьому, ані в тому, що ти, Іване, його не вбивав.

На обличчі стрільця відбилося полегшення, та Клим знову пішов у наступ:

— Ти нижчий за жертву. Повір мені, я маю досвід, розуміюся на криміналістиці й трошки — на анатомії. Бив чоловік або сильніший за жертву, або принаймні такий же міцний. І головне, такий самий на зріст. Ти не коротун, Іване. Але я вже знаю, що в Яблонських — порода. Щоб отримати удар сюди, — зігнутий палець легенько постукав по такому ж місцю на власному черепі, — офіцер мусив би нагнутися до тебе. Трошки, та все одно. Це ж Семчишин?

Очі юного стрільця зробилися ідеально круглими.

— Ні...

— Нехай так, — Кошовий відступив. — Краще, ось він сам мені скаже. Ти молодець, тримаєшся й не здаєшся, навіть коли виходу нема. Можеш іти. Старшино!

Арсенич тут же наблизився, зараз у його стурбованому погляді проглядався не воїн, а батько чи старший брат.

— Ну, що?

— Проведи Івана на пост. Хай тепер Карпо прийде на коротку розмову.

По старшині було видно — кортить розпитати докладно, аж розпирало. Та стримався, пропустив стрільця поперед себе, вони зникли за рогом. Кошовий відступив ще далі в куток, притулився до стіни спиною, заплющив очі. Йому не хотілося продовжувати далі, він уже дізнався більше, ніж треба. Проте натури своєї приборкати не міг — мав іти до кінця, яким би прикрим не виявився результат.

Повернулися досить скоро. Чорнявий вусань Семчишин зблизька виявився мовби витесаним із каменю. Контури обличчя, вилиці, ніс, вуха, підборіддя — все було геометрично правильним, без звичних округлостей. На такому фоні очі, котрі дивилися з-під густих, низько посаджених брів, відразу вирізнялися. При цьому сам стрілець грубим не виглядав. Перед Климом стояв ставний, стрункий, сильний чоловік в ідеально підігнаному однострої, мов щойно ступив із мальованої картинки.

Гвинтівка теж була при ньому.

Арсенич залишив їх уже без додаткового прохання, знову став, ніби на варті. Кошовий назвався Семчишину, простягнув руку.

Давно не відчував такого міцного потиску.

— Маю кілька запитань.

— Я повинен відповідати вам?

— Ні.

— То я можу йти на пост?

— Цілком.

Стрілець не зрушив із місця.

— Кажіть.

— Ваша сестра порвала з Повхом остаточно?

Той чекав на все, що завгодно, але не на таке — на лиці відбилося.

— Пане Кошовий, до чого тут моя сестра та її стосунки з моїм побратимом?

— Повха оббрехали. Ви це знаєте, а вона повірила. Чому не переконали?

— Іван — молодий. Сміливий, надійний, ручаюся за нього, як за вояка. Та всякий має слабкості. Я виписав чортів, потім пробачив.

Сіпнулося віко.

— Чекайте... Слабкості... Повх, гм, зраджував