Читати книгу - "Данина Каталонії"

— скрізь сплять люди. На пошарпаному дивані в коридорі спали дві убогі жінки. До того як РПМЄ захопив це приміщення, тут було кабаре. В деяких кімнатах були сцени, на одній із них самотньо стояло фортепіано. Нарешті я знайшов те, що шукав — арсенал. Я не знав, чим усе закінчиться, тому мені конче була потрібна зброя. Неодноразово я сам чув, що всі без винятку партії — ОСПК, РПМЄ та НКП-ФАІ — накопичують зброю в Барселоні, а тому просто не міг повірити, що в цій будівлі РПМЄ було лише п’ятдесят чи шістдесят гвинтівок, які я вже бачив. Кімната, яку використовували як склад зброї, не охоронялась і мала благенькі двері, отож ми з іншим англійцем легко їх відчинили. Зайшовши до кімнати, ми переконалися, що чутки виявились брехнею — зброї не було. Усе, що нам вдалося віднайти, — це штук двадцять застарілих малокаліберних гвинтівок і декілька дробовиків. Набоїв не було взагалі. Я повернувся назад і запитав, чи немає набоїв до револьверів. Цього добра також не було. Я знайшов декілька ящиків гранат, які привезли анархісти. Взяв собі декілька штук. То були поганенькі гранати, які запалювались, якщо їх потерти згори чимось схожим на сірник. Чесно кажучи, я боявся, що вони можуть вибухнути й самі собою.

Люди спали просто на підлозі. В якійсь із кімнат не змовкаючи плакало маля. Незважаючи на травень, вночі було холодно. Над однією зі сцен досі висіла завіса, тож я зрізав її ножем, загорнувся в неї і примудрився подрімати декілька годин. Ніяк не міг міцно заснути, все думав про ті страшні гранати, що можуть розірвати мене на шматки, якщо я буду вовтузитись. О третій ночі мене розбудив високий чоловік, який начебто тут командував. Він дав мені гвинтівку й поставив вартувати біля одного з вікон. А ще повідомив, що схопили і заарештували Саласа, начальника поліції, відповідального за напад на телефонну станцію. (Згодом ми дізналися, що насправді його лише відсторонили від служби. Незважаючи на це, новини тільки підтверджували загальну думку, що гвардійці діяли без наказів, на власний розсуд.) З першими променями сонця люди почали зводити дві барикади — одну навколо місцевого комітету, іншу — біля готелю «Фалькон». Вулиці Барселони вимощені квадратною бруківкою, з якої легко скласти стіну. Під бруківкою насипано жорству, якою можна наповнити мішки. Зведення барикад — дивовижно красиве видовище! Зараз я багато віддав би за можливість зробити хоч один знімок. Пристрасно, як іспанці роблять будь-яку справу, що вирішили довести до кінця, довга вервечка чоловіків, жінок і навіть маленьких дітей вивертали бруківку, накладали її у тачку, яку невідомо де знайшли і тягали важезні мішки з піском. У дверях місцевого комітету стояла молода єврейка з Німеччини в штанах ополчення й, усміхаючись, спостерігала за людьми. Вже за декілька годин барикади були на рівні голови, біля бійниць поставили стрільців, а за барикадою палало багаття й смажилась яєчня.

У мене знову забрали гвинтівку. Мені поки не було чого робити. Ми зі ще одним англійцем вирішили повернутися до готелю «Континенталь». Удалині чулися звуки пострілів, проте, схоже, на Ла Рамбла було тихо. Дорогою до «Континенталю» ми зазирнули на продуктовий ринок. Продавців там було небагато, і їх обступив натовп голодних людей з робітничих кварталів на схід від Ла Рамбла. Щойно ми зайшли на ринок, як знадвору почулися гучні постріли гвинтівки, на даху затремтіли вікна, й натовп кинувся до чорного ходу. Деякі продавці залишилися, ми купили два горнятка кави й трохи козячого сиру, який я запхав поміж гранат. За декілька днів я радів цьому сиру як ніколи.

На розі вулиці, де я вчора бачив, як анархісти почали стрілянину, тепер височіла барикада. Якийсь чолов’яга з іншого боку барикади прокричав мені, щоб я остерігався. Цивільні гвардійці, які засіли на дзвіниці, не розбираючись що й до чого, стріляли по всіх, хто проходив поруч. Я зупинився, а тоді побіг через вулицю. Як мене і попереджали, поруч просвистіла куля. Коли я наблизився до розташованого на іншому боці вулиці Виконавчого комітету РПМЄ, хтось із спецзагону щось мені прокричав, але тієї миті я нічого не розібрав. Між мною та будівлею були дерево й газетний кіоск, а тому я не бачив, куди вони вказували. Я дістався «Континенталю», переконався, що все гаразд, умився й повернувся до Виконавчого комітету РПМЄ (до нього було близько ста метрів), щоб дізнатися Про наступні накази. На той час скрізь лунали постріли з Гвинтівок і кулеметів, тож здавалося, що почався справжній бій. Я знайшов Коппа і щойно почав його розпитувати, що ж нам робити далі, як раптом унизу почувся страшенний гуркіт. Шум був настільки гучним, що я був певен, що почали стріляти гармати. Насправді ж то були гранати, звук вибуху яких відлунював поміж будинками.

Копп визирнув з вікна й мовив: «Зараз подивимось, що там коїться». Він зі своїм звичним безжурним та безтурботним виглядом спустився сходами. Я йшов слідом. Просто за дверима бійці спеціального загону кидали на вулицю гранати, наче кеглі, які розривалися за двадцять метрів з таким оглушливим гуркотом, що аж вуха закладало. До цього примішувалися ще постріли гвинтівок. 3-за газетного кіоску, наче гарбуз на ярмарку, стирчала голова американця, командира ополчення, якого я добре знав. Тільки потім я зрозумів, що насправді сталося. Біля будівлі РПМЄ було кафе «Мокко» з готелем нагорі. За день до цього двадцять чи тридцять озброєних гвардійців зайшли всередину і, коли почалася стрілянина, захопили кафе й забарикадувалися в ньому. Мабуть, їм було наказано захопити кафе для подальшого нападу на будівлю РПМЄ. Рано-вранці вони здійснили спробу вилазки, розгорілась перестрілка. Один з бійців спеціального загону отримав серйозне поранення, цивільного гвардійця вбили. Цивільні гвардійці повернулися до кафе, проте, побачивши американця, який ішов вулицею, відкрили по ньому вогонь, хоч він і не мав зброї. Американець заховався за кіоском, а спецзагін знову заходився кидати гранати в цивільних гвардійців, намагаючись загнати їх у приміщення.

Копп окинув оком усе це дійство, рушив уперед і зупинив рудого німця — бійця спеціального загону, який зубами намагався витягти запобіжник з гранати. Він прокричав, щоб усі трималися подалі від дверей, і декількома мовами пояснив, що мусимо уникнути кровопролиття. За мить Копп вийшов на тротуар і демонстративно, так щоб бачили цивільні гвардійці, зняв з пояса пістолет і поклав на землю. Офіцери іспанської повстанської армії зробили те ж саме, троє з них поволі підійшли до дверей, де ховалися цивільні гвардійці. Я не зробив би цього ні за