Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

що сьогодні він перебрав, та змушував довго і важко кашляти ввечері, в кінці зміни, відхаркуючи з легенів чорний густий слиз. Були безкінечні розмови про все і ні про що. Від таких розмов Валері часто ставало нудно, бо зводилися вони в підсумку до того, хто, як, де і коли нажерся водяри, або до того, що депутати – підараси, їх би сюди на завод, щоб дізналися, як гроші заробляти, хай би попахали тут.

Розмови про бухло Валеру не надто цікавили, а стосовно того, як «пашуть» його колеги, він уже давно не мав жодних ілюзій. Приходили, патякали, без кінця курили та чаювали, виконуючи виробниче завдання лише тоді, коли від цього було не відкрутитися, та й то виконували в основному на «від’їбись», не маючи і не бажаючи мати жодної відповідальності за перебіг виробничого процесу. Зрідка траплялося справді «пахати», більше це скидалося на екстремальний відпочинок, якийсь стрьомний санаторій, в основу концепції якого покладено самообслуговування та шокову терапію, втілена в життя запахами, звуками, зовнішнім виглядом обслуговуючого персоналу та затюканих відпочиваючих.

Відповідального за натурою Валеру такий підхід часом аж бісив, але він був єдиним, хто так ставився до роботи. Принаймні, у їхній бригаді. Тому, не бажаючи говорити про бухло чи депутатів, від яких місцеві спікери, на його думку, нічим не відрізнялися, він зазвичай виходив із кайбаша та йшов блукати заводом, попередивши, що йому треба дзвонити на мобільний, якщо буде потрібний.

Завод по вихідних нагадував йому втомленого величезного звіра, безпомічного від старості. Ось він, лежить на землі, важко видихає. Земля колишеться під ним, небо вгинається до нього – обережна і невагома ковдра, що вкриває промерзле за п’ятничну ніч тіло. Ковдра, яка щомиті готова стати йому поховальним саваном, що, зважаючи на старість і втому звіра, мало кого здивує.

Валера ходив залізничними коліями, сходячи вбік, лише коли треба було поступитися дорогою паровозам. Паровози з довгою вервечкою вагонів за ними натужно гуділи, знайомі залізничники махали руками, вітаючись, а часом зупиняли состав, аби стрільнути у Валерчика сигарету. Після цього розчіпний знову підіймався сходинками до вагонів, машиніст давав гудок, і вагони повільно рухалися на північ, залишаючи завод. Лише за кілька кілометрів, вийшовши за місто, круто розверталися, ніби ловлячи попутний вітер, і вже під ним на повному ходу мчали в південному напрямку. Їх чекали у жовтих від сонця і брудних від хімічних викидів південних портах: Маріуполі, Миколаєві, Бердянську.

Те, що він, Валера, стоїть зараз на тій самій колії, якою можна, бодай суто гіпотетично, доїхати, а чи навіть дійти пішки до іншого міста, завжди якось підносило його, збуджувало. Він тоді уявляв себе частиною великої розгалуженої і непохитної системи. Це ж треба, якщо захотіти, то можна взяти, кинути тут все, набрати повний наплічник їжі і йти собі, орієнтуючись по сонцю, уздовж залізничних шляхів. Стріляти сигарети у залізничників, спершу наших, українських, потім – польських, чеських, австрійських, німецьких, французьких, іспанських. Спати у придорожній траві, пити з випадкових колонок або мучитися від спраги, не знаходячи в дорозі води. Якщо дуже захотіти, то можна дійти до Лісабона. Прийти на ринок, купити фініків, чи що вони там їдять, ті португальці, здивувати всіх своїм східноукраїнським акцентом, говорячи місцевою мовою. Здивувати білизною шкіри, що, навіть засмагла, біліша від шкіри пересічного португальця. Здивувати історіями, до яких він, так-так, той самий знаменитий сучасний Марко Поло з Макіївки (а він не сумнівався, що засоби масової інформації не можуть не зацікавитися такою подорожжю, і не сумнівався, що назвуть його саме так, а не якось інакше), новітній Марко Поло, потрапив, продираючись сюди, на самий край землі. А потім добратися врешті до узбережжя, дивитися, як продажне сонце продалося Держдепу і сідає, згідно з контрактом, у тій стороні, де Америка. Дістати фініки, втомлено розвалитися біля самої води ногами на захід і задоволено відчувати врешті, як Атлантика лиже його втомлені литки.

Чи, навпаки, піти у східному напрямку, за якісь шістдесят кілометрів перетнути кордон братньої держави і перти собі у бік, звідки виповзає ранкове сонце. Іти, не змінюючи мови, міняючи тільки кліматичні зони. Щоправда, преса таким навряд чи зацікавиться. Кого взагалі можуть зацікавити пригоди українця в Росії? Цим анекдотам уже сотні років, аж оскомини набили. І ось, подолавши півпланети, вийти нарешті до Владивостока, здивуватися історіям місцевих, здивувати всіх білизною шкіри і потихеньку вчити китайську мову. У Тихий океан зануритися повністю, змиваючи з себе втому і смуток.

Можна було, ясна річ, рушити і до інших міст. У жодному з них Валеру ніхто не чекав, але чисто гіпотетично туди можна було дійти. Оця от гіпотетичність, хоч як дивно, тримала його на плаву, підбадьорювала та підтримувала. Гіпотетично можна. Кинути, піти, добратися, розчинитися, залишитися, асимілюватися. І навіть повернутися – чисто гіпотетично – також можна. Зазвичай по суботах його не чіпали і він мріяв, блукаючи заводом, ходячи коліями, сідаючи у високій траві, обпиленій вугіллям, або у старих цегляних приміщеннях, де вже ніхто й не бував, окрім нього та охорони заводу. Хоча іноді його і виривали з мрій колеги, дзвонили, казали, що є робота, і Валера вертався на робоче місце. Але завдяки таким подорожам, хай навіть і уявним, завжди почувався щасливим та заспокоєним. Механічно виконував виробничі завдання, їв, пив чай, курив, у кінці зміни ставав під душ і не поспішаючи повертався додому. Телевізор, часом пляшечка пива, часом побути з малим – оце і все, з чого складалося його перебування вдома. Почувався замкненим у клітці і навіть не підозрював, як із неї вибратися. Словом, типовий мешканець типового робітничого міста.

* * *

Влад обережно відчинив двері, вислизнув зі своєї кімнати до темного коридору. Тихесенько, намагаючись, аби його кроків не було чути, пройшов ліворуч, до батьківської кімнати. Двері слухняно і беззвучно подалися вперед, коли він на них натиснув. Просунув розкудлану голову в щілину, зиркнув на батьківське ліжко. Мама з татом лежали, спокійно дихали. У кімнаті було тихо і сутінково – вікна виходили на західну сторону, фіранки були важкі і безпомічне ранкове світло майже не пропускали. Влад почекав хвилинку, але батьки не поворухнулися.

Учора вони сварилися, він до пізньої ночі чув їхні різкі голоси. Кілька разів засинав, коли крики, здавалося, стишувалися і видихалися, але за якийсь час прокидався знову, розбуджений свіжим сплеском батьківської сварки. Чубилися вони через щось далеке від нього, незрозуміле і від того особливо страшне. Влад лежав, сховавшись під ковдрочкою, слухав, ловив знайомі слова. Але коли намагався зв’язати їх