Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

За кілька годин, незадовго до восьмої, повертався тато. Був зазвичай виснажений, хоча і неодмінно веселий. Приносив якусь дрібничку для малого. Мав шорсткий чорний вугільний пил на пучечках пальців, зап’ястях та довкола очей. Вони втомлено віталися з мамою, йшли до кухні. Майже не говорили, вечеряли, сидячи перед телевізором, – тато приходив якраз за чверть години до початку новин, а потім, залишивши невимитий посуд до ранку, йшли до зали. Там також сиділи перед телевізором. І так – п’ять безкінечних днів поспіль.

Суботи й неділі минали схоже. Телевізор починався раніше, десь по другій годині дня, – та й усе. Усі справи, про які так любила казати мама – закупи, прибирання, прання та прасування, – закінчувалися швидко. Мама і тато всідалися перед телевізором і мовчали. Влад іноді сідав із ними, але швидко починав нудитися та повертався до своєї кімнати. Він ніяк не міг зрозуміти, чи переглядання телевізора – це і є та сама відповідальність, про яку казала його матуся?

Коридор та комора – це два місця в усій квартирі, де можна було витратити скільки завгодно часу. Коридор довгий та прохолодний в будь-яку пору року і дня. Улітку там неймовірно: старий будинок нагрівався і потерпав від спеки, але коридор був справжнім порятунком. Затінок і свіжість. Якщо відчинити вікна одночасно в усіх кімнатах та в кухні, то в коридорі з’являлися рятівні протяги. Влад грав там у шахи, ганяв м’яча. Там можна було навіть бігати наввипередки. Звісно, з кимось у віці Влада. Це для дитини відстань у сім метрів чотирнадцять сантиметрів щось значить. Для дорослих – це п’ять кроків, не надто й розженешся. Або, якщо і розженешся, розквасиш собі носа.

Звідки він знав точну довжину? Дідусь за кілька місяців до того, як його не стало, подарував малому будівельну рулетку. Вона так сподобалася Владові, що він виміряв у квартирі абсолютно все, що йому траплялося на очі і до чого міг дістати. Усі відомості записував у спеціальний зошит. Йому подобалося знати про довколишній світ більше, ніж батьки. Вони нізащо в житті не могли дати точної відповіді на питання про висоту стільця чи відстань від дивана до телевізора. А він міг.

Але навіть коридор здавався чимось несерйозним порівняно з тим, що пропонувала комора. Коли Влад відчиняв її старі, вкриті білою фарбою двері, то почувався так, ніби ступає на поверхню іншої планети. У коморі було ціле море різного непотребу. Речі, які вже ніколи не знадобляться, але викинути їх на смітник господарям або шкода, або ліньки. Такий собі портал до минулого, бо ж увесь непотріб, який там траплявся, своє уже віджив. Безнадійно застарілі чавунні праски та саквояжики для інструментів, частини старих пилотягів та колясок. Цілі мотки мідних, алюмінієвих і ще якихось дротів, свого часу вивезені з розграбованого в дев’яності виноградника. Ці дроти були в пригоді там, у світі дерев, збитих дерев’яних парканів і власноруч зроблених альтанок. Вони завжди рятували там, де треба було щось до чогось прикрутити, щось десь підвісити, якимось чином позначити кордони свого городу. Хто і навіщо припер їх у квартиру, де вони лежать без діла? Тепер уже ніхто не знає. Єдиний, хто досі пам’ятає про них та хоч якось використовує, – Владик, який час від часу заглиблюється у вивчення вмісту комори. І ще – ціла коробка зі старими, радянського виробництва металевими водогінними кранами та металевими врізками і муфтами. Ця коробка була безцінною ще якихось десять років тому, коли водогони стояли ті самі, які тут були за часів Сталіна. Тепер же усі вони пластикові. Для чого і для кого тримати кільканадцять кілограмів застарілого, неактуального та нікому не потрібного залізяччя на своїй території? У друга зірве кран, і ти врятуєш його, підкинеш свій, із запасів у коморі? У друга пластикові труби з’явилися раніше, ніж у тебе. Та й на красу зараз звертається уваги більше, ніж на функціональність, куди там твоїм півстолітнім кранам. Цих потворок собі ніхто не захоче ставити, навіть якщо ти доплатиш. Промовчимо вже про те, що друга в тебе нема. Собі також не поставиш, із тих самих причин, виноградник розграбували і спалили кайбаш, де їх можна було тримати. Минуле ніколи не повертається, скарб остаточно знецінився, треба нести його на смітник. Або на металолом. Інфляція.

Влад поринав у вивчення вмісту комори на цілі дні, залипав там, захоплено витягаючи на світ Божий одну за іншою речі, про призначення, вартість та потрібність яких він міг лише здогадуватися. Так і минало його літо. Сам із собою, поміж непотрібних речей. Від цього також почувався непотрібним, а батьки не надто й поспішали розбити вщент цю важку здогадку.

* * *

Якщо би хтось дружив із Валерою, та раптом, ні сіло ні впало, запитав би його, в який день тижня він найбільше любить ходити на роботу, то Валера не замислився б ані на мить. Субота, однозначно субота. Зазвичай суботній завод був затишним та ненапряжним. Людей майже не було, начальства також. Що найцікавіше – коли не було начальства, то і робота як така з’являлася вкрай рідко. Такий от парадокс.

Особливим, приємним бонусом було те, що в суботу Валера мав приходити на робоче місце не за чверть до сьомої, як завжди, а близько восьмої тридцять. Це означало підйом о сьомій ранку, що для робочої людини часто-густо ще та розкіш.

По суботах Валера прокидався за кілька хвилин перед сьомою, ще навіть до будильника. Радісно усміхався стелі, протирав очі та, мугикаючи собі під ніс, ішов збиратися. Мінеральна вода, ранкова сигарета – спеціально для суботніх ранків «Parlament», а не найдешевше гівно, яке він курив на роботі, – кава, душ, швидкий сніданок, і ось він, вийшовши з під’їзду, вже йде на завод безлюдною вулицею, усміхаючись сам до себе. Це місто прекрасне, коли на вулицях нікого не видно.

Що робити на роботі, коли нема роботи? Валера сприймав суботи як сеанси психотерапії. Релаксація, медитація, спокій.

Були безкінечні кави та чаї з хлопцями, аж зуби надвечір ставали жовті від дешевих напоїв, заварених на не надто, між нами кажучи, чистій заводській воді. Були безкінечні перекури, і за цілий день кожен із них викурював не пачку, як завжди, а майже півтори. Організм завжди чітко реагував на таке знущання, натякаючи власникові, що це overdose, передозування,