Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

— Так, подивимось… — сказала вона, відкидаючи мою голову назад і просячи мене подивитися вгору, тоді вниз, тоді повернути голову вбік… вона часто торкалася до мого обличчя різними інструментами й сиділа так близько до мене, що я відчувала аромат її м’ятної жуйки, яка погано маскувала каву. Раптом дзенькнув дзвінок, і вона тихенько вилаялася. З гучномовця пролунало, що магазин зачиняється.

— На жаль, час вийшов, — сказала вона, роблячи крок назад, щоб помилуватися своїм творінням. Вона передала мені дзеркало. Чесно кажучи, я себе не впізнала. Шрам було ледь помітно, а мої очі, жирно обведені чорним олівцем, нагадали мені одну програму про лемурів, яку я нещодавно дивилася. А губи були нафарбовані в колір маків графа Хейга.

— То що скажете?

— Я схожа на маленького примата з Мадагаскару чи, може, на північноамериканського єнота, — сказала я. — Це чарівно.

Вона так сильно засміялася, що навіть схрестила ноги, після чого допомогла мені злізти зі стільця та провела до виходу.

— Я мушу спробувати й продати вам якісь засоби та щіточки, — сказала вона. — Якщо вам щось знадобиться, то приходьте завтра й покличте Ірен.

Я кивнула і махнула рукою на прощання. Ким би не була ця Ірен, я мала більше шансів купити плутоній для озброєння.

14

Мабуть, цієї миті музикант відчував цілий вир емоцій. Сором’язливий, скромний, самовідданий чоловік, чоловік, який змушений виступати через свій талант, ділити його зі світом, і не тому, що йому так хочеться, а тому, що він просто має це робити. Його спів схожий на щебет птахів, його музика солодка, як мед, і природна, як дощ, як світло, як щось ідеальне. Я думала про це, поки їла свою імпровізовану вечерю. Уперше в дорослому житті я була в ресторані швидкого харчування — величезному та безглуздо яскравому місці, розташованому за рогом клубу. І тут була сила-силенна людей. Я не могла збагнути, чому люди добровільно стоять у черзі за обробленою їжею, потім несуть її до столу, на який навіть не виклали столові прибори, а потім їдять з паперових тарілок. Після цього, незважаючи на те що клієнти платять за їжу, вони самі мусять прибрати залишки. Дуже дивно.

Трохи поміркувавши, я обрала шматок незрозумілої білої риби, вкритої хлібними крихтами та обсмаженої в олії, а потім покладеної між двома скибками надто солодкої булочки, і все це дивним чином поєднувалося з плавленими шматочками сиру, зів’ялим листком салату і якимось солоним, різким на смак білим слизом, який непристойно стікав з країв. Попри всі зусилля матусі, я не стала гурманом, однак це ж кулінарна істина, що риба та сир не поєднуються. Хтось, безперечно, має розповісти про неї містеру Макдональду. Я не спокусилася на десерт, натомість надала перевагу каві, яка виявилася гіркою і ледь теплою. Цілком логічно, я хотіла все це вилити, але встигла прочитати напис, надрукований на паперовому стаканчику, який попереджав про те, що гарячі рідини можуть завдати шкоди. «Щасливий збіг обставин, Елеанор!» — сказала я собі, тихо посміхаючись. Я почала підозрювати, що містер Макдональд насправді не зовсім розумний чоловік, проте, судячи з незмінної черги, дуже багатий.

Я поглянула на годинник, тоді взяла сумочку й одягнула куртку. Я залишила недоїдену вечерю на столику — зрештою, який сенс у тому, щоб їсти в ресторані та прибирати потім за собою. З таким самим успіхом можна було повечеряти вдома.

Час.

* * *

Мій план мав недолік, такий собі первородний гріх: на вході не виявилося квитків. Чоловік у касі почав з мене сміятися.

— Дорогенька, усі квитки були розпродані ще кілька днів тому.

Я терпляче й повільно пояснила, що хотіла лише подивитися першу половину, відкриття дійства, і припустила, що вони без проблем зможуть знайти одне додаткове місце, але, очевидно, це було неможливо через правила пожежної безпеки. Вдруге за кілька днів я відчула, як на очі набігають сльози. Чоловік знову засміявся.

— Не плач, люба, — сказав він. — Чесно кажучи, це не настільки класний гурт. — Він упевнено нахилився до мене. — Сьогодні вранці я допомагав їхньому вокалісту перенести апаратуру з його машини. Він справжній негідник. Не варто дозволяти крихітному успіху затьмарювати ваш розум, я в цьому переконаний. Приємно бути привітним, чи не так?

Я кивнула, замислившись про те, якого саме вокаліста він мав на увазі, і попрямувала до бару, щоб зібрати думки докупи. Я не можу потрапити всередину без квитка, це зрозуміло. А всі квитки розпродано. Тому я замовила напій «Магнерс», пригадуючи з останнього разу, що мені потрібно наливати його власноруч. Бармен під два метри зростом мав дивні, неприродно великі мочки вух, у які він вставив маленькі чорні пластикові кола, щоб розтягнути шкіру. Чомусь я пригадала шторку у своєму душі.

Ця затишна думка про дім дала мені мужність роздивитися його татуювання, які тягнулися через шию на обидві руки. Кольори були дуже красиві, а зображення — щільні й складні. Дивовижно вміти читати чужу шкіру, досліджувати історію чийогось життя по грудях, руках, шиї. У бармена були троянди і скрипковий ключ, хрест, жіноче обличчя… так багато деталей, так мало неприкрашеної плоті. Він побачив, що я витріщаюся на нього, і посміхнувся.

— А у вас є тату?

Я кивнула, посміхнулася і поквапилась до столика, тримаючи в руках свій напій. Його слова прозвучали в моїй голові. Чому в мене немає татуювань? Я ніколи про це не замислювалася, і я ніколи свідомо не приймала рішення щодо того, хочу я тату чи ні. Але чим більше я думала про це зараз, тим більше мене приваблювала ця ідея. Можливо, варто зробити одне на обличчі, щось складне і хитромудре, щось таке, що поєднувалося б зі шрамами, перетворюючи їх на особливу рису. Або ж краще зробити якесь непомітне. Ця ідея мені сподобалася. Наприклад, на внутрішній частині стегна, за коліном чи на ступні.

Я допила «Магнерс», і бармен прийшов забрати порожню склянку.

— Повторити? — запитав він.

— Ні, дякую. Я можу у вас дещо запитати? — Я зробила паузу, здираючи залишки лаку з нігтів. — Дві речі насправді. Перше: це боляче? І друге: скільки коштує зробити татуювання?

Він кивнув, ніби очікував почути мої запитання.

— Я не брехатиму, це до біса боляче, — сказав він. — А от щодо вартості, то вона залежить від того, що ви хочете зробити — є велика різниця між написом «мама» на біцепсі та великим тигром на всю спину. Розумієте?

Я кивнула, у цьому був сенс.

— Хоча тут багато ковбоїв, — сказав він, продовжуючи цю