read-books.club » Сучасна проза » Франческа. Повелителька траєкторій 📚 - Українською

Читати книгу - "Франческа. Повелителька траєкторій"

193
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Франческа. Повелителька траєкторій" автора Дорж Бату. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 33 34 35 ... 55
Перейти на сторінку:
врахувавши, як нам здавалось, інерцію шеститонного велетня. І ця тумба, заввишки як триповерховий будинок, зрушила з місця, тобто з «нульової точки». Ми дивились на цифри телеметрії і завмирали з жаху — сателіт наближався до першої точки, точки «А», дуже стрімко. Занадто швидко. І не туди, куди треба.

— Вирахуйте похибку, виправте курс, дайте імпульс, утроє менший за потужність першого, і ведіть його до точки «В», — наказав Рассел.

Було чути, як у нас з Франческою тріщать мозки. Обчислення треба було провести дуже швидко. Причому я вираховував похибку, а Франческа — курс, і перевірити одне одного в нас просто не було часу — сателіт летів, і якщо ним не керувати, можна було просто втратити дорогезну гору електроніки. Тож треба було діяти не навпомацки, а впевнено й швидко. А з цим, як з’ясувалося, в нас поки що проблеми.

Нарешті ми відправили сателіт у точку «В». Тепер знову схибили, але вже трохи менше, ніж першого разу.

— Inmarsat, а як ви зазвичай доводите супутники до «точки стояння»? — поцікавилася Франческа.

— Ніяк, мем. Ми ще не запускали такого супутника, — лаконічно відповіли британці.

— Вони знущаються! — прошепотіла напарниця.

— Ми просто спостерігаємо, як ви це робите, — рівним голосом сказав котрийсь британський інженер.

Тепер і мені здалося, що вони знущались. Якби керівництво Inmarsat знало, що їхнім дорогезним супутником кермують учорашній журналіст і дівчинка-горобчик, то їх би трясця вхопила, це точно.

Щоб спрямувати сателіт у точку «С», довелося знову вираховувати похибку, повертати сателіт і давати імпульс головному двигунові. Але до цього ще додалося гальмування гідразиновими двигунами — аби не вилетіти за межі заданої орбіти.

Ви ніколи не пускали саморобний вітрильник у калюжі? Треба було дмухати у вітрила в певному напрямку, якщо хочеш, щоб кораблик плив туди, куди слід. Тільки наш «кораблик» був важкий, як зараза, і не зупинявся під впливом опору води та повітря, а летів, як дурний, у темні глибини космосу.

З точки «С» до точки «один», тобто до кінцевого пункту, ми підбиралися дуже повільно, постійно гальмуючи осьовими й радіальними двигунами. І… промахнулись!!! Ми промазали! Точніше, перелетіли точку!

Напарниця стала біла, як простирадло. Я був близький до паніки. Що робити? Штовхати супутник назад гідразиновими двигунами? Ксеноновими «пукалками»? Поки ми думали-гадали, сателіт віддалився на недопустиму межу в десять кілометрів.

У Inmarsat мовчали. Нарешті професор сказав:

— Ми не можемо марно витрачати гідразин. Треба негайно ввімкнути гальмування, розвернути супутник на 180 градусів головним соплом, дати слабкий імпульс апогейним двигуном і одразу ж, буквально через кілька секунд, починати гальмувати двигунами орієнтації, поки не зупинимо супутник у «точці стояння».

Можлива похибка має складати не більше ста метрів.

Тяжчих обрахунків я ще не робив. Не буду заглиблюватися в подробиці, але після п’ятнадцяти хвилин цих обрахунків я почувався, наче після гранчака горілки. Зображення пливло перед очима, ніби в олії.

— Я зараз здохну… — прошепотіла напарниця в гарнітуру.

— Чекай, доведемо цю бандуру в «точку стояння», а потім уже здохнемо, — пообіцяв я.

За мить до того, як сателіт опинився в потрібній точці, ми дали останній залп з гідразинових сопел і завмерли.

1,55… 1,30… 1,01… 0,85… 0,72… 0,55… 0,43… 0,37… 0,31…

З кожною цифрою серце так бухкало, що чути не було нічого, крім його глухих ударів. Кров шуміла у вухах. Руки й лоб холодні. Спина мокра.

…0,29… 0,25… 0,21… 0,19… 0,18… 0,17… 0,17… 0,17…

— Нуль сімнадцять стабільний! — тут реально, як у фільмах, усі встали, зааплодували й стали обніматись. Франческа заплакала. У мене теж очі змокріли.

— Дякуємо за роботу, це було неперевершено! — незворушно сказали британці.

— Сі-Ті, дякуємо! Ви молодці! — привітав Г’юстон.

У нас не було сили щось відповідати. Франческа впала на клавіатуру прямо в гарнітурі і в окулярах. Я сидів і втикав у простір. Усі звуки були наче крізь вату.

Найбільше за всіх радів професор Рассел:

— Ну все, тепер я можу валити назад, у Флориду!

А мені стало дуже сумно. Ми ж завжди діяли за його вказівками. Яке «валити»?!

Сьогодні в нас був усього один кейс. Але після нього ми почувались, ніби не кнопками клацали, а тягли на собі воза з сіллю. З Криму до Полтави.

— Проскочили точку, — хлюпала носом Франческа. — Ми лузери.

— Треба було відмовитись і не брати це на себе! — малодушно сказав я.

— А що, так можна було?

— Так професор же казав про це з самого початку!

— Ага, якби ж я слухала, що він казав!

— Я й погодився, бо ти не відмовилася!

— А я подумала, раз ти пішов, то що мені лишається?!

Тільки тут ми заіржали вголос.

* * *

Ми вже закінчували зміну, як двері в командний центр м’яко відчинились і зайшов полковник Вескотт.

— Ви закінчили? — делікатно спитав командир. — Андрію, ти мені потрібен на хвилинку. Будь ласка.

Від несподіванки ми всі кинули свої справи і витріщились на полковника. Зазвичай, коли Вескотт заходив… Ні, слово «заходив» тут не дуже пасує. Вривався. Двері зазвичай з тріском розлітались, і полковник швидким кроком входив у приміщення. За виняток був тільки командний центр через його броньовані двері з електричною доводкою. Вони завжди відчинялися м’яко і тихо. Шалений натиск і штурм нашого приміщення зазвичай супроводжувався вигуками типу: «Усім встати!», «Нештатна ситуація», «Тривога!» чи просто «Ага!!!». Полковник вважав, що це дуже дотепно. Щодо мене, то звернення «кадет Васильєв» приклеїлося до мене намертво, хоч, звісно, ніякий я не кадет. На другому місці за вживанням стоїть «Джорджіо» — так Франческа прочитала моє монгольське ім’я Dorje. Андрієм мене кличуть вкрай нечасто, переважно, коли щось сталося. Ще мене називає так напарниця, коли злиться.

— Андрію, ти мені потрібен на хвилинку. Будь ласка, — сказав полковник. — Я чекаю тебе в себе.

Вескотт вийшов. Тепер усі витріщалися на мене.

— Джорджіо. Ти щось накоїв? — спитала напарниця. — Хочеш, я піду з тобою?

— Та нічого я не коїв, — відповів я, але навіть сам собі здався непереконливим.

— Чого ти переживаєш, полковник не твій начальник, — Баррел погладив вуса й додав: — Але висварити може.

— Чого ви мене лякаєте? Я нічого не накоїв, інакше тут би вже був Армагеддон!

— Ти кричи, якщо щось, я не зачинятиму дверей у кабінет, — підбадьорила мене сицилійка.

Я зайшов до полковника. Завжди сонячний, з панорамними вікнами, що виходять на злітну смугу, Вескоттів прихисток аж ніяк не нагадував кабінет командира базою. Узагалі. Мінімум меблів. Мінімум прикрас. Суворий аскетизм. Ні дубових столів зі шкіряними кріслами, в яких можна втопитись. Ні численних грамот, подяк і фотографій на стіні. Не було навіть дерев’яної булави на підставці з табличкою «Від міського голови Іст-Ґренбі». Тільки строгий офісний стіл. Прості стільці. Дві металеві сірі шафи. Три величезні прапори: США, Коннектикуту і авіабази. Все.

На столі стояв комп’ютер Getac X500 з серії «створений, щоб вижити» — таким можна забивати цвяхи в серцевину ядерного реактора, і нічого йому не буде. Тобто за реактор не беруся стверджувати, а ноутбукові точно нічого не буде. Біля комп’ютера — рамка з сімейною фотокарткою і… ви будете сміятись. Пікачу. Жовтий покемон. Потворка, від якої у захваті мої діти.

— Сідай. Треба поговорити.

У мене шлунок прилип до спини. Полковників тон не обіцяв нічого доброго. Він був чимось дуже стурбований.

— Ти ж журналіст?

— Щось таке.

— Як ти навчився говорити в камеру?

Я з несподіванки не одразу

1 ... 33 34 35 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Франческа. Повелителька траєкторій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Франческа. Повелителька траєкторій"