Читати книгу - "Що ховається у сутінках. Антология"

Усе це було чудово, якщо ви писали довгі романи. А що ж було робити авторам коротких оповідань?

Гарне запитання.

Оскільки в ті часи цифрова епоха ще не розпочалася, у газетних кіосках іще лежали стоси літературних журналів. Такі жанри, як наукова фантастика, фентезі, детектив, деякі вестерни і навіть романтичні твори, користувалися попитом. Але для нас, тих, хто хотів писати розповіді в жанрі чистого жаху або темної містики, трибун було не так уже й багато. Фактично я можу пригадати лише дві: журнали «Шоу жахів», яким керував покійний Девід Сильва, і «Сутінкова зона».

Але становище змінилося, коли хлопець на ім’я Ричард Чизмар вирішив вийти на видавничий ринок з журналом під назвою «Танок на цвинтарі». Хоч як дивно, навіть зараз, коли мені доручено написати цю Післямову, яка мусить мати як інформативний, так і розважальний характер, я не можу згадати, за яких обставин уперше дізнався про цю нову силу жанру жахів.

Я напевне знаю, що Рич зв’язувався зі мною, щоб обговорити план випуску передплатного журналу жахів, але з моєї пам’яті абсолютно вивітрилося, яким чином: чи то написав листа, чи зателефонував або, можливо, скористався якоюсь примітивною електронною поштою.[21] Чому він вирішив саме зі мною поділитися новиною про свій задум, я не знаю. Хіба що, може, тому, що ми обидва походили з Мериленда, обидва вболівали за «Мериленд Террапінс» і обидва були письменниками (може, ще й тому, що він вважав мене прикольним чуваком). Він згадував, що хотів надіслати мені екземпляр першого номера і сподівався, що в мене знайдеться час надіслати йому свої коментарі та враження. Оскільки я ніколи не соромився коментувати що-небудь, я відповів: «Звичайно, надсилай».

І ось через якийсь час мені надійшов пакет з цупкого жовтого паперу з поштовим штемпелем місця під назвою Ривердейл, Мериленд, розташованого, як я знав, на відстані кидка бейсбольного м’яча від Колледж-парку. Я розкрив його, і звідти до моїх рук вислизнув журнал розміром вісім на десять дюймів, на двох скріпках, із чорно-білою обкладинкою, більша частина якої була відведена під зображення демона… або, принаймні, хлопця з довгим язиком і дуже поганою шкірою. Переглянувши зміст, я побачив лише одне знайоме ім’я — Дейв Сильва, але після двадцяти п’яти років варто відзначити, що Ричард якимось чином зумів опублікувати на своїх сторінках твори Баррі Гоффмана, Рональда Келлі, Бентлі Диттла і Стіва Тема (як і Сильви) — всі ці хлопці досягли неабияких успіхів у жанрі. Це саме по собі велике досягнення, яке свідчить про справжній талант Рича як редактора й організатора. Гаразд, я не можу не зізнатися: оформлення прем’єрного випуску «Танку на цвинтарі» мене не вразило, і, здається, пізніше я повідомив про це Рича. Більше того, журнал припадав пилом у мене вдома кілька тижнів — як та порожня коробка від піци, яка, ти точно знаєш, рано чи пізно приверне твою увагу, — перш ніж я нарешті прочитав його, як обіцяв.

І ось тут на мене чекало приємне здивування. Автори здебільшого мали непоганий стиль і в міру сил намагалися уникати найпоширеніших кліше.[22] Було там і кілька віршів, вельми яскравих і добротних. Загальний дизайн видання був ретельно продуманий, сторінки не видавалися переобтяженими, текст читався дуже легко. Коротше кажучи, я був вражений. Я тримав у руках не тільки плід титанічної праці однієї людини, але ще й втілення мрії.

Журнали на кшталт «Танку на цвинтарі» не виростають самі по собі з якої-небудь глинистої землі, як дика цибуля або рука зомбі. Їх народжують великий талант, дисципліна і відмова миритися з поразками. Коли я думаю про те, що Рич ще навчався в коледжі, коли створив журнал, це вражає мене ще більше. Коли більшість його однолітків з «Бадвайзером» готувалися до випускних іспитів, він ступав перші кроки до створення видавничої імперії.

Історії, подібні до цієї, підтримують мою віру в те, що Америка досі велика країна.

Але ведімо далі. У мене на черзі ще одне дурнувате зізнання: я не можу пригадати, коли вперше зустрівся з Ричі віч-на-віч. Знаю, це сталося незабаром після виходу першого номера «Танку на цвинтарі», але коли саме і де — хоч убий не пам’ятаю. Зате пам’ятаю враження, яке він справив на мене, коли ми вперше потисли руки: мені тоді здалося, що, якби я добирав акторів для фільму про молодого римлянина на ім’я Кассій або про Номара Гарсіапарра,[23] цей хлопець, Чизмар, очолив би список. У ньому відчувалася грубуватість, сповнена серйозної рішучості, і розмовляв він м’яким голосом, хоча насправді був людиною радше спокійною і впевненою, ніж сором’язливою.

Мені він сподобався з перших хвилин знайомства. Роки цокали, і ми стали друзями. Ми з ним граємо в покер, гольф і бейсбол, розмовляємо про книжки та письменників, ділимося сімейними новинами. Його журнал швидко став класикою горор-індустрії, а кольорові обкладинки набули свого питомого «стилю», який ви впізнаєте, навіть якщо стоїте в іншому кінці кімнати і не можете розгледіти назви. Вперше побачивши свою розповідь на сторінках «Танку на цвинтарі», я відчув справжню гордість, але це понад усяке порівняння з тим днем, коли Рич запитав мене, чи не погоджуся я вести в його журналі свою колонку «М.А.Ф.І.Я.».

Моєю першою думкою було: «Ти що, жартуєш? Звичайно!» Але, думаю, я зумів зберегти зовнішній спокій і просто прийняв пропозицію.

Тоді я цього йому не казав, але мені здавалося, що кращого місця для моїх щомісячних виступів проти Всесвіту годі й шукати. У моєї колонки було вельми бурхливе минуле. Вона мандрувала з одного журналу в інший, у міру того як чергове видання розбивалося об скелясті береги невмілої дистрибуції та поганого менеджменту і йшло на дно бурхливого моря. Я ж отримував справжнє задоволення від роботи над колонкою і мріяв знайти для неї надійний прихисток. Мені хотілося відшукати місце, де я міг отримати постійну і терплячу читацьку аудиторію. І ось, двадцять років тому, я опублікував свою першу колонку в «Танку на цвинтарі», і вона виходить і понині. Синтаксичний контроль над своїми тирадами я завжди довіряв Ричу або його головному редактору. Я нерідко хвалюся тим, що це найдовготриваліша колонка в історії жанру, хоча в мене немає жодних доказів. Більше того, я пропоную якомусь захопленому бібліографу з-поміж