Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"

1920-х рр. вартість вилученого за допомогою емісії перевищувала отримане за допомогою продрозкладки трохи більше як у 4 рази. Такі дані підтверджуються і тим фактом, що офіційний перехід до політики примусового стягнення «надлишків урожаю 1918 р.» стався лише після публікації 12 квітня 1919 р. декрету РНК УСРР про продрозкладку. Згідно з цією постановою продрозкладка мала дати 140 млн пудів хліба. Це була лише половина від наявних, за визначенням українського керівництва, «надлишків» у розмірі 278 780 тис. пудів хліба.

Як економічний обман, так і примус у вилученні продовольства боляче вдарив по авторитету комуністичної партії. Не менш вразливим для нової влади стали її підходи до розподілу землі. І якщо викачування продовольства було справді нагальною потребою, то земельна політика стала більше виявом своєрідного запаморочення від успіху. На відміну від проведеного в Росії зрівняльного землерозподілу та затвердженого II Всеукраїнським з'їздом рад у березні 1918 р. «Тимчасового положення про соціалізацію землі», у якому відзначалося, що земля переходить у «користування всього трудового народу», 1919 р. в УСРР вона вже становила «єдиний державний фонд». У законі про землеустрій відзначалося, що для боротьби з буржуазією «потрібний перехід від індивідуальних форм землекористування до громадських. Радянські господарства, комуни, громадський обробіток землі й інші види громадського землекористування є найкращими засобами досягнення згаданих цілей; тим-то всі види індивідуального землекористування треба розглядати як тимчасові і відживані».

Відповідно до таких настанов більшовики і здійснювали розподіл земель «нетрудового користування» — при найменшій можливості створити радгоспи або комуни вони відмовлялися від зрівняльного землерозподілу. Тим більше, що в законі всі конфісковані «нетрудові землі» розподілялися на дві категорії, перша з яких, категорія «а» — «землі спеціальної культури і промислового значення», — індивідуальному розподілу не підлягала. Одне з основних визначень віднесення до такої категорії вражає своєю простотою — це були «колишні землі нетрудового користування, на яких організуються радянські господарства, комуни або господарський обробіток землі».

У цьому пункті з більшовиками не погоджувалися боротьбисти. Після аналізу проекту закону О. Шумський у виступі на III Всеукраїнському з'їзді рад відзначив: «Коли придивитися, прочитати статті, то можна твердо сказати, що, можливо, якісь 5 % маєтків не будуть радянськими [господарствами], інші будуть радянськими... Адже в Україні немає маєтків, де не було б культурних починань, і тут ясно, що людина, яка писала закон, мала за приклад маєтки Великороси. Там культурних маєтків небагато... Така редакція неможлива. Вона лише заважає Совітській владі».

Так само боротьбисти витупали проти намірів за наказом зверху перейти до організації комун на селі. Той же О. Шумський, відзначивши, що, в принципі, він є прихильником «комуністичного порядку», зауважив: «Але ми не можемо сказати, щоб сьогодні-завтра зробити комуну і все зробити по-комунальному». Для цього, на його думку, варто пройти ще довгий шлях агітації та перевиховання, а тому «не можна говорити серйозно, що однією з форм державного вирішення земельного питання є комунальні господарства». Схожі перестороги висловлював Д. Гопнер, уповноважений РНК РСФРР при РНК УСРР, у листі до М. Калініна від 9 травня: «Яке практичне значення в найближче півріччя за відсутності машин, худоби, палива, елементарних знарядь господарства та ін., може мати гасло сільськогосподарських комун або організації радянських господарств?» Але ЦК КП(б)У не дослухався до цих заперечень. Радгоспізація та комунізація земельних відносин стали однією з прикметних рис політики більшовиків 1919 р. Разом із продрозкладкою це зумовило могутні повстання, які, зрештою, і змели більшовицьку владу.

Наслідки комуністичного штурму на селі 1919 р. для більшовиків виявилися плачевними. Сукупність кадрових рішень більшовицького керівництва поряд із більш відвертим, ніж це було 1918 р., відображенням свого ставлення до селянства (пріоритет великих радянських господарств плюс продрозверстка та фактичне ігнорування національного питання) призвели до неочікуваного більшовиками ефекту. У масових настроях не відбулося відторгнення радянської влади, втім, дедалі популярнішими стають гасла: «Ради без комуністів!» Розгорнулася хвиля повстань, частину з яких збурював національний момент. Навіть така прорадянська партія, як УСДРП (незалежні), на початку квітня оголосила про початок антибільшовицького повстання та утворила в м. Сквира Всеукрревком. Це повстання розгорталося, як зазначав Ю. Мазуренко, «з пролетарськими лозунгами: диктатура пролетаріату і найбіднішого селянства, намагаючись спрямувати повстання не проти радянської влади як такої, не проти влади комуністичної, а проти влади існуючого уряду як окупаційної». Подібні випадки були не поодинокими.

Реакція комуністів-більшовиків на селянські повстання, які вони називали «куркульськими», нерідко була неадекватною і призводила лише до посилення спротиву. Президія ВУЦВК у складі Петровського, Косіора, Затонського та Ворошилова врахувала це на розгляді 16 квітня 1919 р. пункту п'ятого порядку денного «Про недопустимість спалювання сіл під час придушення куркульських повстань». Резолюція з цього приводу була сама по собі промовиста і вказувала на більшовицькі пріоритети: «З огляду на неодноразові випадки спалювання цілих сіл при придушенні куркульських повстань, що є абсолютно недоцільним і вкрай шкідливим для совітської влади, запропонувати Совнаркому в терміновому порядку видати всім відповідним відомствам розпорядження про повне припинення під страхом суворої відповідальності спалювання сіл».

Бачимо, що немає й мови про «злочинність» спалювання як такого, а тим більше про антилюдську природу таких дій — у боротьбі заради перемоги над «класовим ворогом» (а таким вважалося ледь не все українське селянство) не існувало якихось моральних перепон. Спалювання наказувалося припинити лише через його неефективність. Більшовики спробували застосувати інші каральні засоби впливу. Приміром, 8 липня 1919 р. політбюро ЦК КП(б)У визнало правильним уживаний на практиці принцип «кругової поруки села за контрреволюційні виступи» та створення сформованих із надійних загонів неукраїнського походження військ внутрішньої охорони для боротьби з повстаннями. Але на той час шляхом терору проти власного народу зупинити антибільшовицький спротив було вже неможливо.

У своїх намаганнях здобути ресурси для «світової революції», здійснення якої могло б теоретично виправдати захоплення влади більшовиками у відсталій країні та практично забезпечити прискорення її індустріального розвитку, більшовицьке керівництво залишило поза увагою той факт, що в Україні вирішальним моментом є настрої села. 12 листопада 1919 р. справедливо зауважували у своєму листі до ЦК РКП(б) П. Попов, А. Зорін та Ларик: «Центральна Рада, Гетьман, Директорія, Совітська влада, як створені, так і повалені були не пролетаріатом і буржуазією, а саме селом». Тож цілком логічно, що коли українські селяни, які спричинили повалення попередніх режимів, побачили, що їх сподівання на більшовиків не здійснюються, то повернули зброю проти своїх колишніх союзників. Такий перехід був оцінений більшовиками як «зрада», хоча саме вони не здійснили обіцяного і саме внаслідок зміни їх політики й відбувся антибільшовицький переворот у масових настроях.

Повсталі українські селяни завадили вже запланованому