Читати книгу - "Володар Перстнів"

з кордонів Морок-лісу та Сірого Краю на заході. І король пробачив і відпустив східнян, котрі здалися, й уклав мир із народами Гараду; і рабів Мордору він також звільнив, подарувавши їм усі землі довкола Нурнійського моря. І багато воїнів отримало від нього подяки та винагороди за проявлену доблесть; і нарешті начальник варти привів до нього на суд Береґонда. І король сказав Береґондові:

— Береґонде, твій меч пролив кров у священному місці, де це заборонено. Крім того, ти покинув пост без дозволу правителя чи капітана. За таке в давнину карали смертю. Тепер я мушу винести тобі вирок.

Усе покарання з тебе знімається за відвагу в бою, а ще більше за те, що ти порушив закон через любов до твого правителя Фарамира. Втім, тобі доведеться покинути варту Цитаделі й піти з Мінас-Тіріта.

Тоді кров відкотилася від обличчя Береґонда, серце його стиснулось, і він опустив голову. Та король сказав:

— І так повинно бути, бо ти призначений капітаном Білого Загону — вартових Фарамира, князя Ітілієну, і ти житимеш в Емін-Арнені в пошані та спокої, на службі в того, заради кого ти ризикував усім, аби врятувати його від смерті.

І тоді Береґонд, зрозумівши милосердність і справедливість короля, зрадів і, схиливши коліно, поцілував його руку та пішов, щасливий і спокійний. Араґорн віддав у володіння Фарамирові Ітілієн і порадив йому оселитись у горах Емін-Арнен, неподалік від Міста.

— Бо Мінас-Ітіль у Морґульській Долині буде зруйнований дощенту, — сказав він, — і хоча з часом він очиститься від зла, ще багато років там не можна буде жити.

Останнім Араґорн покликав Еомера Роганського, вони обнялися, й Араґорн сказав:

— Ні про подарунки, ні про винагороди між нами не може бути мови, бо ми побратались. У щасливий день примчав сюди з Півночі Еорл, і ще жоден союз не був благословеннішим, бо жодна зі сторін ніколи не підводила іншу і не підведе. Нині, як тобі відомо, Теоден Славний спочиває в могилі у священному склепі, й там він лежатиме серед королів Ґондору, якщо така твоя воля. Або, за твоїм бажанням, ми перевеземо його тіло до Рогану, де він спочине серед його народу.

І відповів Еомер:

— З тієї хвилини, як ти став переді мною на зеленій траві у степу, я полюбив тебе, і та любов не згасне ніколи. Та нині я мушу від'їхати до своїх володінь, де в мене багато справ. Щодо Полеглого — коли все буде приготоване, я повернуся по нього; а поки що нехай спочиває у спокої.

І сказала Еовіна Фарамирові:

— Тепер я мушу повернутися до свого рідного краю, ще раз побачити його і допомогти братові у справах; але коли той, кого я любила як батька, ляже в рідну землю, я повернусь.

І так минули радісні дні; й у восьмий день травня Вершники Рогану виїхали на Північну Дорогу, і з ними — сини Елронда. Від Воріт Міста до мурів Пеленнору дорогу обступили люди, котрі прийшли їх провести. Потім мешканці далеких околиць роз'їхалися по домівках святкувати перемогу; а в Місті залишилося багато роботи для завзятих рук: відбудовувати й відновлювати, заліковувати шрами війни та виганяти пам'ять про темряву.

Гобіти залишились у Мінас-Тіріті разом із Леґоласом і Ґімлі; Араґорн не хотів, аби їхнє товариство розпадалось.

— Усе на світі колись закінчується, — сказав він, — але ви ще трохи зачекайте: ще не кінець тієї історії, частиною якої ви стали. Наближається день, про який я мріяв із часів моєї юності, й коли він наступить, я хотів би, щоби друзі мої були поруч!

Але що то за день, він не сказав.

Колишні Охоронці Персня разом із Ґандалфом оселились у гарному будинку, і гуляли вони, де їм заманеться. І Фродо сказав Ґандалфові:

— Ти не знаєш, про який це день говорить Араґорн? Нам тут добре, й від'їжджати не хочеться; та дні минають, Більбо чекає, і дім мій — у Ширі.

— Щодо Більбо, — відповів Ґандалф, — то він чекає того самого дня і знає, що вас затримує. А що дні минають, то зараз лише травень і до розпалу літа ще далеко; і хоча здається, що все змінилося, так наче минула ціла епоха, проте для дерев і трави ще не минуло і року, відколи ти вирушив із дому.

— Піпіне, — сказав Фродо, — чи не ти говорив, що Ґандалф став не таким потайним, як колись? Гадаю, тоді він просто перевтомився. Та йому вже покращало.

А Ґандалф сказав:

— Багато хто воліє заздалегідь дізнаватися, що поставлять на стіл; але ті, хто готує бенкет, люблять зберігати таємницю; бо чим більша несподіванка, тим гучніші слова похвали. Та і сам Араґорн чекає умовного знаку.

Настав день, коли Ґандалф зник, і товариші не знали, що буде далі. А Ґандалф уночі вивів Араґорна з Міста до південного підніжжя гори Міндоллуїн; і там вони відшукали стежку, прокладену багато сторіч тому, якою тепер ніхто не зважувався ходити. Бо вона вела до усамітненого місця, куди піднімалися тільки королі. І крутими путівцями вийшли вони на високогірну долину під засніженими піками і стали над прірвою за Містом. І там роззирнулися доокіл, бо вже світало; і вони побачили вежі Міста ген унизу, мов білі олівці, освітлені сонячним промінням, і вся долина Андуїну була мов сад, а Похмурі Гори тонули в золотавій імлі. З одного боку виднілися сірі хребти Емін-Муїлу і блищав Раурос, мов далека зоря; з другого боку, аж до Пеларґіра, стрічкою звивалася Ріка, а ще далі на небокраї сяяла смужка Моря. І сказав Ґандалф:

— Ось твоє володіння, і воно стане ще більшим. Третя Епоха світу закінчилась і почалася нова; і твоє завдання — закласти її початок і зберегти все, що гідне бути збереженим. Багато чого вдалося врятувати, але багато чого й відійде; і влада Трьох Перснів також закінчилась. І всі землі, які ти бачиш, і ті, що лежать за обрієм, заселять люди. Бо настала доба їхнього панування, і Прадавній народ зів'яне чи відійде.

— Знаю, дорогий мій друже, — сказав Араґорн, — однак я хотів би, щоби ти і надалі залишався моїм радником.

— Ненадовго, — сказав Ґандалф. — Третя Епоха була моєю. Я був Ворогом Саурона, і завдання моє виконане. Незабаром я відійду. Тягар ляже на тебе та на твій народ.

— Але я помру, — сказав Араґорн. — Бо я смертний, і хоча я прямий нащадок Заходу і проживу значно довше за інших, усе одно часу не багато; і коли народяться та постаріють ті, хто зараз у материнському лоні,