Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Анна також знизала плечима.

— А що з того вийде путнього? Так само, якщо втекти з ним, як я втекла з його братом, і жити у гріху. — Ці останні слова були настільки недоречними за нинішніх обставин, що обидва близнюки мусили всміхнутися. Але потім Анна похитала головою. — Але понад усе я боюся, що він не повернеться з острова Бладсворт.

Ця думка здивувала Ебенезера.

— Ти боїшся, що Біллі Ромлі може прикінчити його із ревнощів? Я б так не думав.

— Ні, — сказала Анна. — Хоч яким грізним може бути Біллі, але він не рівня Генрі, і в цьому криється небезпека.

Ебенезер зрозумів, що вона хоче цим сказати, і здригнувся: якими ж бо слабкими й обмеженими були пута, що в'язали Генрі зі справою Західної Цивілізації (а що вже казати про англійський колоніалізм!), бо його міркування й інтереси були значно складнішими, так що ця справа здавалася містечковою супроти останніх! Хіба ж йому раніше не доводилося бути піратом і брати участь у бозна-яких сатанинських змовах? Хіба він не возвеличував сумнівні чесноти всілякого роду збоченств і не вказував Ебенезерові на вічну принадність для людини насильства, руйнування і грабунку? Отже, аж ніяк не можна було вважати геть неймовірним те, що хай якими були його теперішні наміри, Берлінґейм захоче залишитися на острові Бладсворт, аби поєднати свої таланти з талантами Дрепакки і Куассапелага; і маючи трьох таких підступних і могутніх супротивників, не кажучи вже про Джона Куда і примарного мсьє Кастена, англійським колоніям в Америці тільки й залишиться, що покластися на волю Божу!

Бульйон творив чудеса, повертаючи йому сили; допивши його, він послав Анну переказати Джоан Тоуст, як щиро він розкаюється, і попросити, щоб вона дозволила йому поговорити з нею.

— Вона відмовилася, — доповіла Анна за хвилину. — Вона каже, що нічого не має проти мене, але хоче померти так, щоб уже більше не терпіти присутності чоловіків. Навіть доктор Совтер більше не має права підходити до неї.

Як завжди, почувши новину про неї, Ебенезер відчув сором, що пройняв його до глибини душі. Та все ж він побачив добрий знак у тому, що Джоан принаймні не впала в апатію: там, де ще присутній войовничий дух, вирік він Анні, також зберігається життя, і поки його дружина жива, він не відкидає надії — ні, не випросити прощення, на що він не заслуговує, — а показати в її присутності, який він глибоко нещасний від того, що кинув її. Тим часом він попросив гукнути Макевоя, який, разом із ним поспівчувавши Джоан, подивувавшись дивовижному збігу обставин стосовно того, ким виявився Довгело Бен Еврі (що, як він сказав, вповні підтверджує закид Ебенезера на адресу Життя в тому, що воно є безсоромним драматургом) і порадівши, що жінки цілі й здорові, допоміг поету спуститися до покоїв, які він ділив з Бертраном Бертоном.

— Ти знаєш, бідолаха дав драла, боячись, що полковник Роботем і твій батько візьмуть його за сраку, але коли Джоан зомліла у передпокої, а ти застиг, мов брила мармурова, то тут зчинилися такий галас і метушня, що його знайшли тільки вранці, задубілого від холоду і ледь живого. Вони хотіли покласти його разом зі слугами, але ми вдвох з паном Лоу переконали поставити його ліжко поруч з моїм. Боюся, що цей холод його таки доконав. От горопаха.

Коли вони прийшли, Бертран не спав, але вигляд його був зовсім хворий. Щоки його, хоч і пашіли від гарячки, маючи неприродний рожевий відтінок, але стали виснаженими й запалими; ніс був гострішим, ніж завжди, і, скидаючись на семітський, загинався гачком від перенісся; його очі, як завжди круглі й банькуваті, втративши свій блиск, сиділи над дзьобом, нагадуючи очі хворої сови.

— От бідолаха! Тобі не треба було нас залишати!

Бертран криво всміхнувся.

— Мені ніколи не треба було залишати Паддінґ-Лейн, сер, — сказав він напівпошепки хриплим голосом. — Вашому слузі ліпше було б кинути виклик Ральфу Бердселу, ніж бавитися в лауреатів і радників, хоч якими були б його таланти. Однак хіба ж не весело нам було того дня, коли ми були богами Дрейкпекера й думали, що знайшли золоте місто?

Ебенезер хотів було заперечити та сказати, що його слузі не варто говорити так, наче він уже приречений, але він вчасно стримався, щоб його слова не було взято за пророчі.

— Авжеж, то був прекрасний день, — погодився він. — І в нас із тобою, Бертране, буде ще багато інших. — Він запевнив свого слугу, що і Ендрю, і він щиро співчувають йому в цій хворобі й усі моляться за те, щоб він якомога скоріше одужав. — А от полковник і справді має досить підстав для гніву, та й ситуація Люсі варта спочуття, але ж, Бог свідок, вони самі в тому винні! У будь-якому разі вони тебе і пальцем не зачеплять. Давай, видужуй, друже, і знову берися до своїх порад, або ж дозволь мені відправити тебе назад до Бетсі Бердсел!

Але слугу було не так-то просто вивести з того невеселого стану: він зітхнув і, оскільки через гарячку важко було розібрати, що він каже, пробурмотів щось незрозуміле про ратафію, Великі Ведмедиці та підступність жінок. І вже зрозумілішою мовою висловив свій жаль від того, що вчасно не розгадав задум Бетсі Бердсел, яка хотіла порятувати його, спробувавши виставити свого чоловіка немічним і безплідним, і майже водночас із цим почав марити Сіболою, островами Блаженних і затонулим островом Бусс.

— А все ж таки ви маєте визнати, — сказав він якоїсь миті з лукавинкою в голосі. — Я маю певні здібності до того, щоб грати роль поета…

— Та що там здібності, — заплакав Ебенезер. — Справжнісінький талант!

Бертран знову почав потроху марити, і, погодившись з Анною, обоє чоловіків пішли, залишивши її та місіс Рассекс опікуватися ним. Ебенезер повернувся до своїх покоїв, щоб іще трохи подрімати, після чого, підкріпившись уже суттєвіше, ніж до того, вирік, що готовий, якщо в тому буде потреба, доповісти хоч самому Господу Богу.

— Тоді я накажу послати по губернатора Ніколсона, щоб він піднявся до нас, — відповів на це Берлінґейм. — Він прибув сюди, поки ти ще спав, і нагнав на всіх тут страху, заявивши, що нічого не стане слухати про цю суперечку