Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Більше ні, — запевнив його Ебенезер. — Моя невинність тепер обмежується лише простим фактом її наявності. Так що там із Кудом? Чи знайшов ти в ньому того спасителя, за якого його було взяв?

Берлінґейм зітхнув.

— Я його взагалі не знайшов.

І він пояснив, що мав намір видати себе за помічника Куда (в особі Ніколаса Лоу), щоб мати змогу більше дізнатися про те, наскільки правдивими є чутки, що ходять останнім часом, про те, що Куд організовує невільників і невдоволених індіян для нового повстання, яке мало б вибухнути перед тим, як Ніколсон розпочне проти нього слідство на підставі доказів, зібраних завдяки Протоколам Асамблеї за 1691 рік. Але в Сент-Мері на ранок після того нічного шторму, який закинув Ебенезера до острова Бладсворт, Берлінґейм зустрів самого Ендрю Кука, який, як він гадав, поїхав від капітана Мітчелла і, перетнувши затоку, мав бути на Східному узбережжі. По-тихому розпитавши, він дізнався, що Ендрю зустрівся з полковником Роботемом у капітана Мітчелла і, почувши, як той згадує Ебенезера, називаючи його «мій зять у Сент-Мері», одразу ж поспішив дізнатися, у чому тут справа, тільки-но отямившись після такої новини.

— Ну, що ж, мій друже, — провадив далі Берлінґейм. — Я не знав, що й думати; усю ніч я марно намагався знайти тебе і нарешті довідався, що капітан Керн незадовго перед сутінками відплив разом з Лауреатом Меріленду та якимось високим худим хлопом, і вони, як усі гадали, потонули у шторм. Твій батько дізнався про стан речей у Молдені й у відчаї рвав на собі волосся від того, що втратив спадкоємців і маєток.

Коли, як усім здалося, Ебенезер загинув чи невідомо куди зник, Берлінґейм представився Ендрю як Ніколас Лоу — щирий приятель Лауреата, — і вирік, що саме він і був тим, хто видавав себе за Ебенезера, щоб приховати втечу свого друга. Почувши цю новину, Ендрю запалав ще більшим гнівом; якусь хвилю Берлінґейм думав, що він зараз накинеться на нього прямо там (а це відбувалося в корчмі Вансверінґена). Отож, щоб заспокоїти його і в якійсь мірі втішити в цій його втраті, а водночас аби опинитися в зручнішому становищі, щоб дізнатися якісь новини про близнюків і переслідувати свої складні інтереси, Берлінґейм зробив дуже дотепну пропозицію; він і далі видаватиме себе за сина Ендрю; вони разом поїдуть до мису Кука, оголосять, що дародавець Молдену, як і чоловік Люсі Роботем — то все самозванці, і таким чином доведуть, що права і полковника, і бондаря на маєток недійсні.

— Отак-то ми і приїхали сюди, ведучи один одного попід руку, як найкращі друзі, і окрім одної візити, яку я здійснив до Черч-Кріка, щоб перевірити один поголос, який до мене дійшов, — ти вже, напевно, знаєш цю історію? Ну, хіба це не іронія долі? Отож я й кажу, що окрім цієї візити, ми безвиїзно просиділи тут аж до сьогодні, очікуючи, що до нас дійдуть якісь звістки про тебе чи про Анну. А щодо маєтку, то ми з Ендрю пригрозили Сміту і Совтеру, а вони й собі пригрозили нам, а нещодавно вже полковник заходився нам усім погрожувати; але ніхто не важиться йди до суду, щоб не залишитися без останніх штанів, бо ж ця справа така заплутана, і щоб не довелося ще відповідати за торгівлю хвойдами й опієм. Які там у старого Ендрю зв'язки з ними, якщо він взагалі їх має, про те навіть я не можу нічого сказати.

— То ти, виходить, не Джон Куд? — запитала Анна напівжартома.

Генрі знизав плечима.

— Я був ним вряди-годи; коли вже на те пішло, то якось я цілих пів дня був навіть Френсісом Ніколсоном, і три дівки з племені маттавоманів так про це і не довідалися. Але можу поклястися в одному: хоч мені й важко уявити, що такі знаменитості — то суцільна вигадка, але до сього часу я в очі ніколи не бачив ані Балтимора, ані Куда. Цілком може бути, що вони і є такими, як стверджують чутки: дияволами і напівбогами, от тільки невідомо, хто з них хто; або ж вони такі самі телепні, як і ми, слава яких розрослася до неймовірних меж, зробивши з них легенду; а може, вони самі просто чутки й байки, і більш нічого.

— Якщо те останнє, — мовив Ебенезер, — то, бачить Бог, вони доволі життєздатні! Коли подумати, яку вагу і силу мають ці вигадки проти моєї власної вбогої тіні, яка стільки разів міняла зовнішність і зазнавала підробок, то я так собі міркую, що вони вдесятеро справжніші, ніж я!

Берлінґейм схвально всміхнувся.

— Мій хлопчик ходив до школи, де мав кращого вихователя, ніж його попередній! У будь-якому разі Френсіс Ніколсон існує, і він не Калверт, і не Куд, і він зараховує Ніка Лоу до найхитріших шпигунів, яких йому коли-небудь доводилося знати. Було б не дуже скромно розпитувати мене далі.

У поета в голові ще крутилася низка питань, але цієї хвилини куховарка, у якій він упізнав стару приятельку, паризьку хвойду, що плакала на його весіллі, принесла йому яловичий бульйон, і Берлінґейм, скориставшись із цієї нагоди, перепросив і залишив їх.

— Мушу піти подбати, мої любі, щоб губернатора не вбили десь у вашій садибі. — Він, анітрохи не соромлячись, поцілував Анну простісінько у вуста, як чоловік поцілував би свою дружину, а потім, чим здивував поета, поцілував також і його, але обережно в чоло, більше як батько, який цілує сина, чи як брат брата у тих широтах, де це більше заведено. — Дякувати Зевсу всемогутньому, ти знов серед живих! — пробурмотів він. — Хіба я не казав тобі колись, що твоє падіння здійме багато галасу?

Ебенезер, усміхаючись, заперечив, що хоч він, поза всяким сумнівом, загублений і занапащений, однак формально його не можна зарахувати до тих, хто впав, та й не схоже на те, щоб він коли-небудь долучився до їхнього числа. Берлінґейм за своєю звичкою у відповідь знизав плечима і пішов.

— Бачить Бог, на нас очікують набагато важливіші клопоти, — зітхнула Анна, — але я не можу не турбуватися про цього чоловіка і не хвилюватися, що станеться із нами трьома!

— Ти вийдеш за