Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Ебенезер хоч і побоювався зустрічі з губернатором, але мимоволі всміхнувся.

— Чи ж казав я тобі, що твій брат має таку саму звичку, яка так мене злить?

— Ні, це ж так здорово! Ніяк не дочекаюся, коли можна буде скінчити цю нудну справу і чкурнути до нього!

Висловившись отак двозначно, Генрі спустився сходами й невдовзі повернувся, ідучи слідом за Френсісом Ніколсоном, королівським губернатором провінції Меріленд, який, як і Берлінґейм, був невисокий на зріст і міцної статури, хоч років на десять старший і з невеличким черевцем. Він був одягнений у плюндри з оксамиту кольору стиглої сливи, мав велику французьку перуку, дбайливо зроблений манікюр, а обличчя його було ніжно-рожеве, мов у якогось денді; однак велика щелепа й уїдливі очі, різкий голос і проста й доволі безцеремонна поведінка спростовували враження, ніби доводиться мати справу з якимось фертиком. Він увійшов до покоїв, не питаючи дозволу, важко обіперся на свою палицю з важкою срібною маківкою й крізь окуляри утупив у пацієнта свій пронизливий і очікувальний погляд, де змішалися цікавість і недовіра, неначе Ебенезер був одним з тих викинутих на берег китів, на який його королівський патент давав йому право власності, а він був не досить впевнений у тому, чи ж вартий той лій, який можна з нього видобути, зусиль, потрібних, щоб його випатрати. Берлінґейм стояв поруч, і його ця сцена забавляла; сер Томас Лоуренс, відсапуючись, зайшов останнім і зачинив за собою двері.

— Добрий вечір, Ваша Світлосте, — зважився озватися Ебенезер. — Я Ебенезер Кук.

— Їй-бо, добре, коли так! — вигукнув губернатор. Слова він кидав різко, не справляючи однак при тому неприємного враження, і засміявся разом з іншими. — Отже, це і є лауреат Чарлза Калверта, про якого нам довелося стільки чути!

— Ні, Ваша Світлосте, — це ніколи не було справжнім титулом…

— Губернатор жартує, — втрутився сер Томас. — Містер Лоу вже повідомив нас про обставини, за яких ви отримали своє призначення, пане Кук, а також про всіляких самозванців і ті негаразди, що вам через нього довелося зазнати.

— А це була не така вже й погана ідея, — вирік Ніколсон, — хоча я ладен битися навзаклад, що старий Балтимор зробив це, аби просто погратися в короля. Ви тільки дайте мені час, і я засную університет в Аннаполісі — так я називаю Енн-Арундел-Таун, — просто дайте мені рік, щоб я встиг збудувати там школу, і дарма, чи хочуть цього ті телепні, що трусяться над кожним грошем, чи ні, але й у нас самих в Меріленді з'являться книжки! Еге ж, і тоді поет, либонь, знайде, що йому оспівувати, так я кажу, Ніку?

— Дозвольте мені сказати, — мовив Берлінґейм і, відповідаючи на подальші запитання губернатора, додав, що вже налагодив зв'язки з одним друкарем з Віргінії і, за вказівкою Ніколсона, спробував переманити того добродія до себе від губернатора Ендроса, щоб заснувати друкарню в Меріленді. На якийсь час здалося, що про Ебенезера забули, але раптом без усілякого переходу губернатор повернувся до нього, радше навіть накинувся на нього, зажадавши почути без зайвих зволікань подробиці «його фантастичної історії про невільників і дикунів». Його очевидний скептицизм спочатку дещо збентежив поета — він почав було розповідати свою історію невпевнено, час од часу затинаючись, побоюючись, що йому не повірять, бо і сам майже не вірив, що все це було насправді — але невдовзі він побачив, що недовіра, яку виказував губернатор, була лиш звичною манерою його поведінки. «Нісенітниця!» — зневажливо пирхнув він, коли йому сказали, що Дрепакка налагодив зв'язок з вождями північних племен, однак його рожеве чоло потьмарилося, виказуючи стурбованість; і коли, слухаючи історію про Берлінґейма, його справжнє ім'я і походження, він назвав її «зухвалою фальшивкою і сраною брехнею», Ебенезер уже був у змозі перекласти цю лайку як «такої чудасії мені в житті ще ніколи не доводилося чути!». Одним словом, хоч він і виказував крайню недовіру щоразу, як поет робив якусь паузу у своїй розповіді, Ебенезер, як і Берлінґейм, був певен, що він вірив кожному його слову: не тільки про величезну загрозу негритянсько-індіанського заколоту та торгівлю повіями й наркотиками, але й про такі подробиці, як незаконна торгівля відшкодівниками, яку провадили Слай і Скеррі, розбійницькі дії «побережника» Томаса Паунда, що був на службі в Ендроса (почувши це, він задоволено потер руки, заздалегідь смакуючи те, як зажене на слизьке свого суперника), і дволичну поведінку капітана «Посейдона» Міча, якого, за іронією долі, Ніколсон нещодавно найняв на шлюп «Спідвелл», який належав владі провінції, щоб він перешкоджав незаконній торгівлі.

— Свята Матір Божа! — вилаявся він наприкінці. — Отаким вовчим і зміїним кублом мене і послали управляти. — Він повернувся до своїх помічників. — Ну, що скажете, джентльмени: тікатимемо до Барбадосу і залишимо цю вошиву провінцію на поживу поганам? А ти, ти, негіднику! — Він тицьнув своєю палицею в бік Берлінґейма. — Ти вдавав із себе порядного джентльмена з Телботу, а насправді весь цей час був принцом отих клятих дикунів! Ні, ну, що тут скажеш, га?!

Берлінґейм підморгнув Ебенезеру. Якусь хвилину Ніколсон міряв кроками опочивальню, вдаряючи об дошки підлоги своїм ціпком. Нарешті він зупинився і кинув погляд на президента Ради.

— Але ж, кат його бери, Томе, ми можемо притягти цього Куда до відповідальності чи ні? Одним лиходієм було б менше, і ми змогли б зайнятися тим, щоб озброїти посполите рушення. — І, звернувшись до Ебенезера, він зізнався: — Правду кажучи, у нас більше пістолів у штанях, ніж у нашому клятому арсеналі!

Сер Томас звернувся до Берлінґейма, сподіваючись відповіді, а натомість дістав прочухана від Його Світлості за те, що шукає якоїсь поради «в червоношкірого шпигуна».

— Ми зможемо віддати його під суд, щойно знайдемо, — вирік Берлінґейм, — однак нам треба буде ретельно добирати наших суддів, бо навіть і тоді існує можливість, що він легко відбудеться.

Він пояснив, що належить відшукати ще одну частину Протоколів Асамблеї за 1691 рік, яка є найбільшим доказом протиправної діяльності Куда і Спільноти протестантів; і хоча вона, вочевидь, не має прямого стосунку до історії його походження (це була та частина «Особистого діяріуша» сера Генрі Берлінґейма, у якій мовилося, як непевно натякнув Вільям Сміт, про втечу англійців від імператора Поухатана), втім, і справді як доказ