Читати книгу - "Буря Мечів"

І були кораблі.

«Три,— подумала Арія,— цілих три». Два з них були простими річковими галерами — плоскодонками, які ходити можуть тільки по Тризубу. Третій був більший — морське торгове судно з двома рядами весел, з золоченим носом і трьома щоглами з розмаяними пурпуровими вітрилами. Облавок його теж був пурпуровий. Арія спрямувала Боягузку до доків, щоб краще роздивитися. Незнайомці не привертають так уваги в порту, як у селах, тож нікому, здавалося, діла немає, хто вона така і чого тут вештається.

«Мені потрібне срібло». Усвідомивши це, вона аж губу закусила. У Полівера вони з Гончаком знайшли оленя й дюжину мідяків, ще вісім срібняків у прищавого зброєносця, якого вона вбила, і тільки парочку пенні в гаманці Лоскотуна. Але Гончак велів Арії стягнути з нього чоботи й порізати його закривавлений одяг, і вона виявила в кожному носаку по оленю, і ще три золоті дракони були зашиті під підкладку шкірянки. Але це все забрав собі Сандор. «Несправедливо! Гроші були такі самі мої, як і його». Якби вона таки зробила йому останню милість... але ж вона не зробила. Повернутися вона не може і жебрати теж не може. «Благаючи допомоги, ніколи її не отримаєш». Доведеться продати Боягузку і сподіватися, що цього вистане.

Стайня згоріла, дізналася вона від хлопчика в доках, але жінка, якій вона належала, і досі торгує позаду септу. Арія легко її розшукала — велику міцну жінку, він якої пахло кіньми. Боягузка їй сподобалася з першого погляду; вона почала розпитувати, звідки кобила в Арії. І широко посміхнулася на її відповідь.

— Породиста, зразу видно, і я навіть не сумніваюся, що вона належала лицарю, люба,— сказала жінка.— Та лицар це був ніякий не твій загиблий брат. Я багато років маю справи з замком і добре знаю, які з виду шляхетні панни. Кобила ця породиста, а от ти — ні,— вона тицьнула Арії пальцем у груди.— Знайшла ти її чи вкрала, не знаю, але одне з двох. Тільки так отака мала нечеса може поїздити на гарному ступакові.

Арія закусила губу.

— То значить, ви її не купите?

Жінка хихикнула.

— Це значить, ти візьмеш за неї стільки, скільки я дам, люба. А як ні, то я піду в замок, і тоді ти, може, взагалі нічого не отримаєш. А може, тебе й повісять за те, що вкрала в доброго лицаря коня.

Навколо крутилося у своїх справах півдюжини варничан, тож Арія розуміла, що вбити жінку вона не може. Довелося прикусити губу й дозволити себе обдурити. Гаманець, який вона отримала, був жалюгідно плаский, а коли вона попросила додати за сідло, вуздечку й опону, жінка просто засміялася.

«Гончака вона б у житті не надурила»,— думала Арія, пішки долаючи довгу дорогу назад у доки. Відтоді як вона тут їхала, відстань, здавалося, збільшилася на кілька миль.

Пурпурова галера була ще там. Якби корабель відплив у той час, як Арію грабували, цього б вона не витримала. Коли з’явилася Арія, по трапу саме котили діжку меду. Арія спробувала й собі зайти на трап, але матрос на палубі крикнув до неї невідомою мовою.

— Мені потрібен капітан,— сказала йому Арія. Він почав горлати ще голосніше. Але галас привернув увагу кремезного сивого чоловіка в пурпуровому вовняному плащі; чоловік розмовляв загальною мовою.

— Я тут капітан,— сказав він.— Чого ти хочеш? Швидше, дитино, ми маємо встигнути на приплив.

— Мені потрібно на північ, до Стіни. Ось, я можу заплатити,— вона простягнула гаманця.— У Нічної варти є замок на морі.

— Східна варта,— шкіпер висипав собі на долоню срібло й нахмурився.— Це все, що в тебе є?

«Цього недосить»,— зрозуміла Арія, не треба було й казати. Це ясно читалося з його обличчя.

— Мені ж не треба ні каюта, нічого такого,— сказала вона.— Я можу спати внизу в трюмі або...

— Бери дівку за прислугу,— крикнув весляр, який проходив мимо з сувоєм вовни на плечі.— Спати вона може зі мною.

— Язика притримай,— відтяв шкіпер.

— Я ж можу працювати,— сказала Арія.— Драїти палубу. Я колись мила в замку сходи. А ще я можу веслувати...

— Ні, не можеш,— сказав шкіпер, віддаючи їй назад гроші.— Та навіть якби й могла, нічого не вийде, дитинко. Ми на північ не пливемо. Там крига, війна й пірати. Обходячи Ломиклішню, ми бачили дюжину піратських кораблів, які пливли на північ, і я не хочу з ними знову зустрітися. Звідси ми свої весла спрямуємо додому, і тобі я раджу зробити те саме.

«Немає в мене дому,— подумала Арія.— Немає моєї зграї. І навіть коня в мене більше немає».

Шкіпер уже відвертався, коли вона спитала:

— А що це за корабель, мілорде?

Він на мить затримався й утомлено всміхнувся до неї.

— Це галеас «Титанова дочка» з вільного міста Браавоса.

— Стривайте,— раптом мовила Арія,— тоді в мене є дещо інше.

Вона це заховала аж під білизну, щоб не загубилося, тож довелося глибоко застромити руку, щоб видобути; веслярі реготали, а шкіпер нетерпляче чекав.

— Ще один срібняк нічого не змінить, дитинко,— нарешті мовив він.

— Це не срібняк,— стиснула вона кулак.— Це залізо. Ось,— вона вклала в його долоню маленьку чорну залізну монетку, яку їй дав Джакен Г’ґар,— таку витерту, що на вибитій на ній парсуні вже й рис не можна було розрізнити. «Мабуть, вона нічого не варта, але...»

Шкіпер перевернув монетку, кліпнув, тоді глянув знову.

— Це... як?...

«Джакен велів ще слова сказати». Арія схрестила руки на грудях.

— Валар моргуліс,— сказала вона голосно, щоб усі перейнялися її серйозністю.

— Валар догейрис,— відповів шкіпер, двома пальцями торкнувшись чола.— Звісно ж, у вас буде каюта.

Семвел

— А він смокче дужче, ніж мій,— Жиллі погладила малюка по голівці, тримаючи біля своєї пипки.

— Зголоднів,— мовила білявка Вал, яку чорні брати називали дикунською королівною.— Досі він тільки козине молоко пив і зілля отого сліпого мейстра.

У хлопчика ще не було імені, так само як і в малюка Жиллі. Так заведено в дикунів. Навіть син Манса Рейдера не отримає імені, поки йому не виповниться три роки, але Сем чув, як брати кликали його між собою «малий королевич» і «народжений в бою».

Він дивився, як Жиллі годує дитину, а тоді перевів погляд на