Читати книгу - "Буря Мечів"

— Поверніть голову.

Вона тоненькою цівкою полила вино на червоне закривавлене м’ясо, де колись було його вухо, і по щоці потекли струмочки брунатної крові й червоного вина. Тоді-то він таки зойкнув, попри патик у роті. І знепритомнів од болю.

Решту Арія зробила сама. Витягнула з дна шолома «бинти», зроблені зі зброєносцевого плаща, й замотала ними рани. Коли дійшла черга вуха, довелося замотати половину голови, щоб зупинити кровотечу. Натоді над Тризубом уже западали сутінки. Арія пустила коней попастися, а далі стриножила їх на ніч і вмостилася собі якнайзручніше в закапелку між двох валунів. Багаття ще трішки погоріло і згасло. Арія крізь гілля над головою дивилася на місяць.

— Сер Грегор Гора,— мовила вона стиха.— Дансен, Раф Солоденький, сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі.

Дивно було викидати імена Полівера й Лоскотуна. І Джофрі теж. Вона зраділа, що він помер, тільки хотіла би на власні очі побачити, як він помирає, а може, і власноруч його вбити. «Полівер сказав, що це Санса його вбила разом з Куцем». Невже це правда? Куць — Ланістер, а Санса... «Хотіла б я перекинутися на вовчицю, і відростити крила, і полетіти геть».

Якщо й Санса кудись поділася, то Старків зовсім не лишилося, окрім неї самої. Джон на Стіні за тисячу льє звідси, та й він Сноу, а всі ці різні тітки й дядьки, яким хотів продати її Гончак, теж не Старки. Вони не вовки.

Сандор застогнав, і Арія перекотилася набік, щоб поглянути на нього. Його імені вона теж не назвала, збагнула вона. Чого б це? Вона подумала про Майку, але нині вже важко було пригадати навіть його зовнішність. Арія ж недовго з ним була знайома. Вони просто разом училися битися на мечах.

— Гончак,— прошепотіла Арія й додала,— валар моргуліс.

Може, до ранку він уже й помре.

Та коли між дерев пробився блідий світанок, саме Кліган розбудив Арію, поторсавши носаком чобота. Їй знову снилося, що вона — вовчиця: жене пагорбом коня без верхівця, а позаду біжить її зграя,— але ця нога висмикнула її зі сну, коли вовки вже готові були до нападу.

Гончак і досі був слабий, повільний і незграбний у кожному русі. В сідлі він зразу осів, весь пітніючи, а вухо почало кривавитися крізь пов’язку. Йому доводилося збирати всю силу в кулак, щоб просто не впасти з Невідомця. Якби на них зараз полювали люди Гори, Арія не була певна, що він узагалі зможе меча підняти. Арія озирнулася через плече, але позаду не було нічого, тільки ворона перелітала з дерева на дерево. Єдиним звуком був плюскіт ріки.

Ще й полудень не прийшов, а Сандор Кліган почав хитатися. Ще можна було їхати і їхати засвітла, але він звелів зупинитися.

— Мені треба відпочити,— тільки й сказав він. Цього разу, злазячи з коня, він таки впав. Навіть не намагаючись підвестися, він поповз під дерево та прихилився до стовбура.— Чортове пекло,— вилаявся він.— Чортове пекло!

Побачивши, що Арія витріщається на нього, він мовив:

— За кухоль вина я би з тебе з живої шкуру злупив, мала.

Замість вина вона принесла йому води. Він трохи випив, поскаржившись, що вода відгонить болотом, і поринув у неспокійний гарячковий сон. Арія торкнулася його: шкіра палала. Тоді Арія понюхала пов’язки, як іноді робив мейстер Лувін, коли лікував їй поріз чи подряпину. Найбільше крові натекло з порізу на обличчі, але дивний запах линув з рани на стегні.

Цікаво, думала вона, чи далеко звідси Варниця, чи зможе Арія її відшукати самотужки? «Не доведеться і вбивати його. Якщо я просто поїду й покину його, він сам помре. Помре від гарячки й лежатиме тут під деревом до скону віків». Та, може, все-таки краще буде, як вона сама його уб’є. Зброєносця-бо вона в заїзді вбила, а він просто схопив її за руку. Гончак убив Майку. «І Майку, і не тільки. Закладаюся, що він тисячу таких Майк убив». І її б він, певно, теж убив, якби не хотів отримати викуп.

Зблиснула витягнута Голка. Ну, принаймні Полівер беріг її і гострив. Арія не замислюючись стала боком у стійку водяного танцюриста. Під ногами шелеснуло опале листя. «Швидка як змія,— подумала вона.— Пливка як шовк».

Гончак розплющив очі.

— Пам’ятаєш, де серце? — хрипко прошепотів він.

Вона закам’яніла.

— Я... я просто...

— Не бреши,— проричав він.— Ненавиджу брехунів. А боягузів ненавиджу ще більше. Ну ж бо, вперед.

Арія не ворухнулася, й він мовив:

— Я вбив того різницького сина. Мало не навпіл розрубав, ще й сміявся потому,— він видав дивний звук, і лише за мить Арія зрозуміла, що він схлипує.— А пташечка, твоя гарна сестричка... я просто стояв у своєму білому плащі, дозволяючи їм її бити. І пісню у неї я силою отримав, не з її волі. І її я теж збирався отримати. І слід було. Слід було відпорати її до крові й вирвати з грудей серце, а тоді вже лишати її карлику,— його обличчя скривилося від болю.— Чи ти хочеш, щоб я благав тебе, сучко? Давай! Остання милість... помстися за свого маленького Майку...

— Майка...— Арія відступила.— Ви не заслужили на останню милість.

Гончак дивився, як вона сідлає Боягузку, блискучими від гарячки очима. Він і не намагався підвестися й зупинити її. Коли вона вже сиділа верхи, він мовив:

— Справжня вовчиця прикінчила би поранену тварину.

«Може, до вас приблукають і справжні вовки,— подумала Арія.— Може, занюхають вас, коли сяде сонце». І тоді він дізнається, як вовки чинять з собаками.

— Не слід було вам бити мене бардою,— сказала вона.— А слід було врятувати мою матір.

Розвернувши коня, вона поїхала геть, не озираючись.

За шість днів по тому, ясного ранку, Арія доїхала до місця, де Тризуб став ширшати і вже пахнув не так деревами, як морем. Вона трималася ближче до води, проїжджаючи лани й господи, а по обіді перед нею з’явилося містечко. Варниця, сподівалася вона. Центральне місце тут займав замок, чи радше тверджа — насправді єдина висока квадратна фортеця з двором, оточеним муром. Переважна більшість крамниць, заїздів і пивниць навколо гавані були розграбовані або спалені, але в деяких угадувалися ще ознаки присутності людей. І тут був порт, а на схід простерлася Крабова затока, і води