Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

Рейчел почервоніла як буряк, але не підвела погляду від свого медитативного заняття, тільки шкребла щіткою кам’яні плитки — вгору-вниз, вгору-вниз. М’язи на її дужих руках випиналися. Вона намагалася стерти останні сліди присутності Аліси Баркер.

— А у нас тут ліпота, йо? — кинув Фредерік.

Він за вуха заніс на кухню двох мертвих кроликів і кинув на сушильну дошку, так що на щойно видраяному й вибіленому дереві заяріла цівка крові.

— Я труджуся, містере Баркер, — сказала Рейчел і відчула, як зрадливий рум’янець повзе вниз тілом.

Містер Баркер, пан, «хазяїн» — чоловік Аліси Баркер. Аліса Баркер — його дружина.

— Золоті руки, — сказав він, і вона відчула в його голосі тінь посмішки.

Рейчел і собі всміхнулася, не піднімаючи очей від плиток. Він уже скоро стане її. Вона займе Алісине місце, стане другою дружиною, комар носа не підточить. У неї буде чоловік, вона буде господинею дому, прийде на готове. Вона їм потрібна, бо вони слабкі, а вона сильна.

— Піду глєну, шо там у силках на Пенґіллських горбах, — кинув він.

Рейчел присіла і стерла з чола піт тильною стороною долоні, а тоді кивнула на стіл.

— Я вам перекус наготувала.

Фредерік узяв хліб із сиром, загорнутий у тканину.

— Добра дівка, Рейчел.

І справді, добра, — подумала Рейчел. Порядок тут наведу. Вони мені ще подякують, навіть якщо зараз комизяться. Нікого в них нема, крім Рейчел, відколи не стало їхньої лінивої слабосилої матері. А Рейчел їм ще й кровиночка, а не чужа приймачка — вона, як-не-як, Алісі Баркер кузинка. Їхнє родинне дерево розкололося навпіл, стовбур тріснув — Алісина мати, Софія, і мати Рейчел, Ганна, були сестрами, але Софія вийшла заміж за велике цабе, а Ганна за злидаря, то батько її і зрікся. Коли Рейчел у десять пішла служити посудомийкою, маленька Аліса ще чесала золоті кучері і вчилася грати на піаніно. І куди це довело? На гноярку, ось куди, — подумала Рейчел і роззирнулася. Аліса що, не марала тут своїх м’якеньких біленьких учительських пальчиків?

А втім, враховуючи, скільки на кухні набралося сажі і жиру, як почорніли стіни, скільки пилу лежало на підлозі, скільки було нелатаної білизни... Хазяїн мусив послати по Рейчел до Вітбі, бо не вгледів своєї жінки-красуньки.

А діти її! Ганьба, а не діти — сердиті, неслухняні, Біблії не знають, сорочечки не заправлені, хусточки не випрані, а в когось узагалі нема хусточки. У старшої дівчини, Ади, волосся так узялося ковтунами, що Рейчел одразу половину зголила. Та зарепетувала як свиня недорізана, коли побачила, як кучері падають на підлогу. Вона була така схожа на матір, що аж тривожно. Рейчел вирішила, що, може, зараз діти її й недолюблюють, але за кілька місяців іще подякують за порядок, якого їм не могла дати Аліса Баркер, розумна, але не від світу сього.

Із другого поверху долинуло тихе скигління немовляти, а тоді гучніший плач старшої дитини. Рейчел пропустила плач повз вуха — хай знають, що вона з ними не панькатиметься, у неї ще підлога недомита. Щось зблиснуло на блідому листопадовому сонці, і Рейчел виколупала зі щілини між плитками ґудзика. Рожевий, скляний, у формі квіточки — це від Аліси, від кого б то ще. Рейчел поклала його в кишеню, щоб потім перекласти у скриньку для ґудзиків. У Аліси Баркер у скриньці для ґудзиків була тільки давня монета з профілем Георга IV і заваляща цукерка. Така вона була жінка.

Плиткою ковзнув маленький олов’яний солдатик. Альберт заплескав у долоні й засміявся. Він бавився солдатиками й кубиками на проході, прив’язаний віжками до поручнів, а зараз підняв погляд на неї.

— А ти мені зуби не шкір, — сказала Рейчел і вкинула до кишені ще й солдатика.

З усіх дітваків він дратував її найбільше — усе намагався піддобритися, ліз обніматися й цілуватися. Він був як дівчинка, викапана сестра чи мати.

Рейчел вихлюпнула відро брудної води у двір і лишила двері відчиненими, щоб підлога підсохла, тільки сонце вже тьмяніло за горбом, як давній синець. Вона повернулася до раковини, підняла м’яке кроляче тільце і вже наготувалася його білувати і свіжувати, але щось її спинило. Вона взяла тесак, що висів над грубкою, і вправно відрубала кролику лапку. Кроляча лапка — на щастя, це всі знають, а ще сьогодні вона переверне срібний трипенсовик при світлі місяця-молодика, і на тому, дай Бог, за майбутнє можна бути спокійною. По двору загупали дерев’яні підошви, звістуючи повернення зі школи старших. Здається, вони щойно вийшли з дому вранці, як уже вернулися знову.

На мить вони завмерли на порозі, як у рамці сентиментальної фотографії, а тоді Ада випнула губи і сказала:

— Там діти си розплакали, ади, — і, скинувши черевики, Ада вийшла з рамки й промарширувала мокрою підлогою. Побачивши припнутого до сходів Альберта, вона почервоніла й заволала на Рейчел: — А бідне дитє прив’єзала, єк собаку. Це тебе треба прив’єзати!

Відв’язуючи його, вона повторювала:

— Бідний Берті, бідний Берті, Адді си вернула, — а коли Рейчел сказала їй лишити дитину, розвернулася до неї і сказала: — Ти мені не мамка, то не командуй.

І посміхнулася силуваною посмішкою, від якої її лице мовби розколов серпик місяця. Рейчел ухопила її покинутий черевик і пожбурила в дівчину так, що той аж відскочив від Адиного голомозого черепа. Проте навіть це Аду не спинило: вона так і стояла, незграбно тримаючи на руках важкенького Альберта, із плямою крові розміром із ґудзик у волоссі й побілілим від шоку лицем, і істерично кричала «Ти мені не мамка!» знову і знову, доки на кухню не впала темна тінь. Це повернувся Фредерік і заволав:

— Тримай си в руках, мала!

І відшмагав по черзі їх усіх, крім маляти Неллі.

— Дітєм мамка треба, — сказав він Рейчел, коли закінчив.

— А треба, містере Баркер, — погодилася вона, намагаючись триматися урочисто і покірно — хай оцінить контраст із її сестрою у других.

Тепле серпневе сонце заливало котедж, як мед. Рейчел на кухні солила квасолю — лущила й пересипала сіллю у великій кам’яній ступі. Боби вона виростила сама і квасольку теж, вусики з багряними квітами вилися південною стіною сараю, як у казці. Вона переконала Фредеріка, щоб нічні горшки виливав лише на гноярку, і розбила справжній