Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

Тепер це — її кухня, її котедж, її життя. Якби сюди забрів незнайомець (а траплялося таке нечасто), то він і не запідозрив би про існування якоїсь Аліси, хоча, може, і спитав би себе, як Рейчел — ні риба ні м’ясо — наплодила таких гарненьких дітей.

Вона виставила фотографії дітей над каміном, обабіч від годинника, який, разом із нащадками, складав спадок причинної Аліси. З фотографіями вийшла дивна історія. Фредерік узагалі поняття не мав, звідки вони взялися.

— Француз якийсь приїздив, сфотографував, — скривилася Ада, але деталей не уточнювала.

Дві фотографії були в рамках — мабуть, той самий «француз» постарався — і їх Рейчел поставила на камін. На одній було троє хлопців, на іншій — Лоренс, Том і маленька Лілліан. А решта, без рамок, лягли углиб шухляди. Діти на фотографії не дивилися, надто свіжі були спогади: їх отримано в останній день, коли вони бачили маму.

— Якби ж то була фотографія матері, — жалібно протягнула Ада.

— Якби була, то Рейчел її спалила б, — сказав Лоренс.

Проте Том пізніше завів їх нагору й показав скарби, які поцупив із кухонного столу того ранку, коли померла їхня мати. Троє старших дітей зо півгодини розглядали Алісин портрет — красиве загадкове обличчя зниклої матері в екстравагантній срібній рамці з червоним оксамитовим облямівком.

Вдача у дітей не покращилася, а вигляд так: тепер вони ходили причесані, вимиті і в залатаному одязі. Кожному виділили якийсь обов’язок. Вони читали Біблію, молилися, а по неділях цілою родиною ходили до церкви — Фредерік із такої нагоди надягав циліндр і ошатну куртку із плетеною тасьмою.

Двері були прочинені, і Рейчел бачила, що Альберт надворі грається зі спанієлем, якого приніс Фредерік — малий із батька мотуззя вив і випросив щеня. Ада сиділа на траві біля плоту й розказувала казки Лілліан і Нелл, вимахуючи руками — Рейчел прекрасно знала, що то за історії. Закривши ступку квасолі, вона поставила її на низьку полицю в комірчині. Холодна й темна комірчина була центром нового життя Рейчел, полиці вгиналися від доказів її вправного господарювання — варення, закруток, маринадів, малини й аґрусу як коштовностей у великих скляних банках, жирного окосту, миски із брунатними яйцями, глеків ревеневого вина, солодких і м’ясних пудингів, загорнутих у тканинку.

Рейчел задоволено оглянула свої запаси, несвідомо провертаючи на пальці золоту обручку, ніби хотіла послабити її хватку. Коли Фредерік надягнув їй обручку, вона одразу зрозуміла, що та лишилася від Аліси, тільки ювелір доточив трошки металу, аби та налізла на її товстий палець. Але Рейчел нічого не сказала — врешті, обручка це обручка, хай би хто носив її раніше.

— Шоб ти була чесна жінка, — сказав Фредерік, надягаючи їй обручку, ніби того було досить.

Наближалися жнива, і Рейчел, байдуже, чесна чи ні, ходила з таким животом, ніби всередині ріс борець. Вона відчувала, що її дитина буде сильна як бик, не те що худі і слабосилі Алісині малі, які вічно кашляли і шморгали носом.

Лоренс і Том гасали двором, а Альберт тягався за ними зі своїм щеням. Вони вічно сиділи без діла.

— Лоренс, куди намилився? — заревіла вона, коли діти, побачивши її на порозі, чкурнули, як пташина зграйка, в поля. — Робота не вовк, у суботу не сидять без діла, горшки треба повиливати.

Лоренс повернувся до неї із перейнятим у Ади кислим виразом.

— Шо, зараз?

Лоренсу не пощастило: кутики його вуст від природи тяглися вниз, ніби він кривився, і це лютило Рейчел іще більше, ніж Адині силувані посмішки.

— Так, зараз, любий мій Лоренсе, а то начеплю відро з помиями тобі на голову.

Рейчел потяглася до шкіряного ременя, що висів на кілочку при дверях, і зважила його в руці.

— То що, зробиш, як я сказала, чи тебе силувати?

Вона рушила до нього, і решта дітей сипонула навсібіч, як курчата — усі, крім Лоренса, який завмер, не зводячи з неї погляду.

Він стояв на своєму, хоча знав, що на нього чекає, і закричав:

— Сама горбаться, жирна корова!

Лоренс не пробував утікати. Перший же удар ременя збив його з ніг, і так він і лежав, репетуючи й закриваючи руками голову, доки Ада не послала Тома до криниці по відро води. Якби той не вилив воду на мачуху, Рейчел, мабуть, не спинилася б, доки Лоренс не зомлів би, а може, і до смерті його забила б. Але спинила її не тільки вода — занісши в черговий раз руку для замашного удару, вона зігнулася від болю, вхопилася за живіт, зашипіла:

— Дитина... дитина народжується.

Фредерік закрив Лоренса й Тома в сараї без їжі і води аж на два дні, щоб провчити, тож появу нового братика вони пропустили.

— Не хоче це дитя на світ, — сказала місіс Мей, яку покликали із села на поміч. І, зітхнувши, додала: — Але раз почалося, то із цієї дороги вже не звернути.

Рейчел їй не дуже подобалася. Хай би що казали про Алісу Баркер (а коли її не стало, то чого тільки не казали), але в неї для кожного знаходилося добре слово, а пологи, на радість місіс Мей, завжди проходили легко. Коли вона вийшла з кімнати, то ледь не перечепилася об Альберта, який бавився солдатиками під дверима.

— То ти солдатом станеш, коли виростеш, так, Альберте? — спитала вона, і хлопчик усміхнувся. — Що ж, Альберте, а в тебе є маленький братик.

Із кімнати за ними долинув тихий плач, і місіс Мей раптом згадалося, як вона подала Алісі Баркер новонародженого Альберта. У неї досі стояло перед очима, як Аліса Баркер простягнула руки до немовляти і сказала: «Привіт, пташечка моя співоча». Місіс Мей розсміялася, бо хто ж не знає пісеньку про дитину-зайвий рот у бідному домі?

Пташечка співоча прилетіла в хату,

Як же нам з тобою всіх прогодувати?

Аліса Баркер і собі всміхалася, бо красивішої дитини за янголятко в неї на руках ще світ не бачив.

— Жовте, єк масло, — сказав Фредерік, коли вперше побачив свого наймолодшого сина.

— Жовтий. Це хлопчик, і його звати Семюел. — заявила Рейчел.

Місіс Мей принесла дітям гостинці, тож коли