Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

мене стільки питань, а ніхто на них не відповість. Одна з близнят опускає підборіддя, щоб я їх не розпізнала, і показує мені підручник (я не знаю, чому вона завдає собі клопоту розмовляти, раз вони так добре опанували телекінез): на сторінках Дженет помагає мамі пекти пиріг, а Джон із татком розводить багаття. А я думала, що «д» — це «джем»! Якогось дня тітонька Бебс заходить до вітальні й застає нас із Тедді у сльозах — перед нами літери, як на дошці для спілкування з духами, складаються у загадкове слово п-е-р-л-а. Тітонька Бебс кривиться від люті і стає як портрет пензля Пікассо. Вона змітає букви і жбурляє у вогонь. Дурні ми — «п» це «пиріг», а не «перла».

Дні пролітають у алхімічному опануванні читання, а ночі — у польотах. Я не покладаю рук у пошуку таємного закляття, яке урвало б наше загадкове вигнання й повернуло нас додому. Скільки ми нидіємо на Міртройд-роуд? Рік? П’ять років? Насправді лише два з половиною тижні, а здається, ніби промайнуло століття. Як моя родина мене впізнає, коли я повернуся? У мене-бо немає помічної родимки, яка засвідчила б: це та сама Рубі Леннокс, яка полишила їх давним-давно. Може, вони скажуть, що я самозванка, і не впустять у дім.

Аж раптом ми опиняємося на свободі! Я заходжу на кухню й бачу там тітоньку Ґледіс, що перешіптується з тітонькою Бебс. Та намазує маслом хліб для пудингу, із яким я вже не познайомлюся, бо Ґледіс, забачивши мене, каже:

— Я відвезу тебе додому, Рубі.

Обидві тітоньки тривожно зиркають на мене понад хлібом із маслом, ніби я — небезпечний і непередбачуваний звір («т» — це «тигр»).

Дім! Милий дім. У гостях добре, а вдома краще. Там і стіни помагають. Це там, де серце. Нарешті моє випробування скінчилося. Вітає мене Патриція — ще у коридорі.

— Привіт, Рубі, — каже вона із м’якою, вибачливою усмішкою.

На кухні Банті наливає мені молока й дає печиво. У неї почервонілі очі, і взагалі, вона виглядає, наче сама не своя. Вона дивиться на мене, чи то пак, десь лівіше і вище, і силувано каже:

— Рубі, ми тут подумали й вирішили, що спробуємо жити далі й лишити нещасний випадок у минулому.

Я й не проти, адже поняття не маю, про який «нещасний випадок» іде мова. До того ж усі живі-здорові, крім Тедді, у якого на лапі є ранка, де вовки витягли з нього трохи вати, але Патриція ошатно зашиває його шовковою ниткою для вишивання. З неї вийде прекрасна ветеринарна.

Перед сном я смикаю Патрицію, доки вона не погоджується розтлумачити мені «Цуценят і кошенят». Мені соромно, що я колись сумнівалася в її вчительському хисті, адже тепер від її пояснень усе стає зрозуміло, і я розкриваю Таємницю — «Ось іде цуценя, ось іде кошеня, ось ідуть кошенята й цуценята». Я могутня! У мене є ключ до Храму знань, і ніхто мене не зупинить. Ми витягуємо олівці й починаємо писати літери. Не буде більше цуцнят і кошнят, тепер у мене вистачить буков на скільки завгодно цуценят і кошенят, мені на все вистачить буков. Я повільно виводжу власний ієрогліф червоним олівцем: Р-У-Б-І значить Рубі! Мене звати Рубі. Я — коштовний камінь. Я — крапля крові. Я — Рубі Леннокс.

Я вперше за казна-скільки часу засинаю у власному ліжку. Самій у спальні бути дивно, мені здається, що чогось чи когось там не вистачає. У кімнаті з’явився простір, якого доти не було, не вакуум, а незрима хмарка журби, що натикається на меблі та завмирає в ногах ліжка, ніби в наших домашніх привидів поповнення. У Тедді шерсть на загривку стає дибки, він нервово гарчить.

Мої нічні променади не припиняються з поверненням додому, і Банті часто будить мене в цьому небезпечному стані й сповіщає, як її дратують мої примарні одіссеї. А що ж, коли вона мене не будить? Чому в мене такий неспокійний сон?

Щось Над Крамничкою змінилося. Патриція, наприклад, чимось засмучена, у неї в очах поселився новий розгублений і стривожений вираз, аж дивитися боляче. Першої ночі після повернення, коли я дочитала «Цуценят і кошенят» («Цуценята і кошенята поснули»), вона хоче мені щось сказати, але прикушує губу і втуплюється в ілюстрацію з поснулими звірятами. А тоді вона наполегливо, люто шепоче:

— Це ж Джилліан, так, Рубі? Це ж Джилліан зробила?

Але я тільки тупо витріщаюся на неї, бо поняття не маю, про що вона.

А Джилліан — Джилліан до мене ласкава! Вона дозволяє мені лишити «Цуценят і кошенят», дозволяє їздити на Мобо (але що з того, якщо я його вже переросла і його все одно здадуть на металобрухт? Перерости Мобо — це теж своєрідна ініціація, і я розумію, що відчувала Джилліан, коли це сталося з нею). А ще вона дозволяє мені позичати Сажу і Труся, я можу навіть сама вибрати, кого саме. Я завжди обираю Труся, бо він уміє говорити. Ну, майже. Протягом короткої, але ідилічної золотої доби Сажа і Трусь навіть приятелюють, аж доки природна сварливість Джилліан не бере гору: вона каже «Абра-кадабра!», ламає чарівну паличку Сажі об голову Труся й відбирає його в мене, силою стягнувши з руки. А мені й байдуже — у мене є Тедді й Александрійська бібліотека у вигляді дитячого відділення Йоркської міської бібліотеки, яке тільки й чекає, коли ми розкриємо всі його таємниці.

Уві сні ми з Тедді злітаємо сходами нашого дому на чарівному килимі, бездоганно слухняному нашій волі, вправно маневруємо на сходових майданчиках, обхитряємо вовків, які тікають у Зовнішню Темряву, й обходимо Безіменний Жах (що його збірна назва — Страх), сіу й апачі, які марно намагаються нас повалити. Перед нами на коні на ім’я Сілвер іде Патриція в зеленому. Ну, ну! Ми набираємо швидкості з кожним поворотом — вжух, вжух, вжуууух, вжуууууух. Ми всесильні. Ми досягаємо останніх небезпечних сходинок, але тріумфально прискорюємося й зісковзуємо в коридор, як сови, що над ними не владна швидкість звуку. Передні двері відчинені, а коли ми наближаємося, вони перетворюються на веселкову арку, й ось ми вже на свободі! Ми просто неба, не на нашій вулиці, а на відкритій рівнині під нескінченним морем зірок. Тедді захоплено сміється, а волосся Патриції майорить, як золотий стяг.

Примітка (iν) — Співочі пташки

Фредерік зайшов на кухню і розсміявся.

— Круп, як у конячки, дівонько, —