Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

Враження таке, наче вся ця країна — один суцільний Додж-Сіті, з якого треба кивати п’ятами».

Ось так, мабуть, краще. Намагайся не бути Мисливцем, намагайся не бути Мисливцем. До біса Томпсона[139] і до біса біт-покоління[140]. Моїй історії потрібна сюжетна лінія. Їй потрібен герой, негідник і провидиця Кассандра. Я відчуваю, що ця історія прямує до кульмінації, розв’язки чи катастрофи (останнє — бажано, вже без мене). У «Маямі та облозі Чикаго» Норман Мейлер[141] ввів у сюжет самого себе, назвавшись охоронцем клятого Роналда «Бонзи»[142] Рейґана, — щоб проникнути на банкет республіканців, куди б його інакше й на кілометр не підпустили... Втім, це так, думки околясом.

За один тиждень Співак зустрічається з ватажками протиборчих угруповань. Як свідчить мій інформатор, що полюбляє філософію, з пристані зникає партія зброї, якої не було в описі вантажу. Через два тижні тут вибори. Тут зараз не до Марка Ленсінга. Ямайка наче завмерла в азартному очікуванні. Можливо, мені справді не завадило б знати, для чого кілька місяців тому Вільям Адлер навідувався на Ямайку, що він знає — і як, чорти б їх забрали, Співак, народ і ця країна житимуть ці два тижні, що лишилися до виборів? Ну, а потім я закінчу цей довбаний матеріал і надішлю його в «Таймс», або в «Ньюзвік», або в «Нью-йоркер»[143], бо ну його в сраку, той «Роллінг стоун».

Бо я знаю, що він знає. Я просто, бляха-муха, це знаю. Він мусить знати.

Папа Ло

они думають, що мій розум — корабель, що вже відпливає і віддаляється. Декого з тих людей я бачу в своїй околиці. Поглядаю на них краєм ока. Після того як я допоміг їм вирости, вони думають, що тепер я їм заважаю, не даю їм рости далі. Мають мене вже за старого і думають, що я не помічаю, як вони обривають на півслові речення, кінець якого призначений вже не мені. Чи не помічаю, як у гето тягнуть телефонні апарати для розмов, але — не зі мною. Чи не помічаю, що мене перестають смикати балачками та проханнями. Перестають питати дозволу.

У гето людина робить крок до влади тоді, коли в інший бік починає дути політикан. Схоже, ходить чутка, що мені більше не подобається вигляд крові. Два роки тому за один тиждень зі мною сталися дві речі. Спершу я підстрелив у Джунглях одного малого, школярика. До мене дійшла звістка, що деякі пацани там знову прагнуть відбитися від рук: торгують травою, гуляють із хлопцями з ННП — так, наче підписали з ними мирну угоду. І ось ми підстрелили там одного руді, щоб іншим не кортіло. А він навіть не був одягнений у хакі, не вважав себе крутішим за інших — як якийсь там бригадиста з Куби, — він саме прямував до Арденнської середньої школи. Хлоп упав спочатку на коліно, потім на бік, завалився на спину — і тільки тут я розгледів на ньому шкільну краватку.

Я вже не пам’ятаю, скільки людей отак упало від моєї руки, та мене це особливо й не цікавить, — але не в цьому випадку. Одна річ, коли ти вбиваєш і він зразу труп. Інше — коли стріляєш зблизька, а він хапається за тебе і ти бачиш, як він на тебе дивиться: його очі налиті страхом. Бо смерть, сама по собі, — це страшне чудовисько, вона страшніша, ніж ти уявляв її в дитинстві, і ти можеш відчувати її, як демона, який повільно тебе заковтує своїм величезним ротом: спочатку пальці ніг, і вони холонуть, потім ступні, і вони німіють, потім коліна, стегна, поперек... І ось цей малий хапає мене за сорочку й ридає: «Ні, ні, ні, ось вона йде до мене, ні, ні, ні...» І хапає мене, міцно так, міцніше, ніж він хапався за будь-що до цього; бо коли людина вкладає всю свою силу, всю волю в ці свої десять пальців на живій істоті, то це вона, ця людина, хапається, власне, за саме життя — щоб за нього втриматися, щоб не випустити. І вдихає так, ніби всмоктує цілий світ, і найбільше боїться видихнути, бо ж разом з видихом може враз видихнути й усе те життя, що їй лишилося. «Стрельни в хлопця ще раз», — каже мені Джосі Вейлз, але я можу тільки дивитися. Джосі тоді підійшов, приставив йому до чола дуло — і бах!

Це викликає нові нарікання. Всі знають, що Папа Ло суворий, особливо якщо хто вкрав або зґвалтував жінку, але ніхто до цього випадку не називав мене безпощадним. А ось тепер мати того хлопця дістається до самого мого дому — і ну голосити під вікном: яким хорошим хлопчиком був її син, як любив свою матір, ходив до школи, де здав уже на атестат із шести предметів і збирався подавати на стипендію в університет. І що, каже, Бог усе бачить, і вже він вигадає особливу кару такому «ніґеру-гітлеру», як я. Голосить за своїм чадом, кличе на допомогу Ісуса, а Джосі Вейлз — геп її по голові рукояткою волини та й лишив лежати на дорозі; тільки спідниця їй вітрилом здіймається, коли дме вітер.

Одного разу Співак мене спитав: «Папо, як же ти міг дістатися до верхівки, коли ось так усім переймаєшся?» Я не став йому говорити, що бути на верхівці й означає перейматися всім. І що коли забираєшся на вершину гори, весь світ може в тебе стрельнути.

Мені відомо, що Співак знає: він багатьом не до вподоби, але я можу лише гадати, чи знає він, якої форми набуває та ненависть. Кожна людина має що сказати, але справжні ненависники — чорніші, ніж він. Один козир у суді сказав, що прочитав усі твори Елдриджа Клівера і подався вчитися, і тепер у нього, мовляв, довбаний науковий ступінь, — і що йому з того? А цей напівбілий шматок гівна, бач, став голосом чорного звільнення. Це що, виходить, — він перша публічна особа на Ямайці? Інший козир, який щойно повернувся з Нью-Йорка і Маямі, заявив, що це величезна суспільна шкода для країни. Бо надто багато піару. На митниці його двічі питали, чи не грає він реґі та що це за запах з його валізи: чи не ґанджа часом? Ще один козир, власник готелю на північному узбережжі, розповідав,