Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Я щосили намагалася не сміятися і прикусила нижню губу. Годі перекидатися жартами з цим мерзотником, ніби ми й справді друзі. Але було вже запізно.　

Ґідеон пройшов повз мене та провів долонею по моїй щоці. Це сталося так швидко, що я просто не встигла якось відреагувати.　

— Одужуй швидше, Ґвен.　

— Ось він — справжній герой! Поринув прросто з головою в авантюрру шістнадцятого століття, маленький упертюх, — сказала мадам Россіні, посміхнувшись. — Я впевнена, він зніме мій комір де-небудь дорогою, нікшемний хлопець.　

Я теж проводжала поглядом нікчемного хлопця.　

Гм, може, ці шаровари справді еротичні на вигляд, ну хіба що трішки.　

— Ми теж уже підемо, — мовив містер Марлі та схопив мене за лікоть, але тут же опустив руку, ніби його вдарило струмом. Дорогою до машини він тримався від мене за кілька метрів. Але я все одно чула, як він бурчав собі під носа щось на кшталт: «Нечувано! Та вона взагалі не в моєму стилі!»　

Я так хвилювалася з приводу того, що Шарлотта під час елапсації могла знайти хронограф, та, на щастя, мої хвилювання виявилися марними. Я явно недооцінила фантазію членів моєї сім’ї.　

Повернувшись додому, я побачила, що Нік бавиться просто перед дверима моєї кімнати зі своїм йо-йо.　

— Вхід до штабу відкритий тільки для членів таємного товариства, — оголосив він. — Пароль!　

— Отакої! Ти що, вже забув, що взагалі-то я його засновниця? — Я запустила руку в його руді кучері. — Фе-е-е, це що, знову жуйка?　

Нік хотів щось обурено заперечити, але я скористалася моментом і прослизнула в кімнату.　

Кімнату не можна було впізнати. Тут цілий день вовтузилася тітка Медді, яку явно закликав на допомогу містер Бернард (він досі, напевно, бігає від одного квіткаря до іншого). На всьому були помітні ознаки старосвітських звичок і манер моєї двоюрідної бабусі.　

Я не була якоюсь нечупарою, але мої речі чомусь завжди самі собою розташовувались по всій поверхні підлоги. Сьогодні, вперше за довгий час, мені впав у вічі килим, ліжко було заправлене — тітка Медді дістала десь біленьке покривало й кілька подушок, які до нього пасували. Акуратно складений одяг лежав на стільці. На письмовому столі рівними стосами височіли листи, зошити та книги. Навіть вазон із засохлою папороттю, що прикрашав раніше моє підвіконня, як корова язиком злизала. Тепер там стояв напрочуд гарний ящик із квітами, з якого линув кімнатою ніжний запах фіалок. Навіть Ксемеріус не теліпався, як завжди, на люстрі під стелею. Він, обвившись драконячим хвостиком, скромно сидів собі на комоді біля бляшанки льодяників.　

— Поглянь, тепер усе в кімнаті сприймається зовсім по-іншому, скажи? — мовив він замість привітання. — Твоя бабця трохи шарить у всіляких феншуях, тут нічого не скажеш.　

— Ти тільки не хвилюйся, я нічого не викидала, — сказала тітка Медді, сидячи на ліжку і читаючи книгу. — Лише трохи прибрала і витерла пил, щоб і мені самій було тут затишніше.　

Я поцілувала її.　

— А я цілий день страшенно хвилювалася.　

Ксемеріус кивнув.　

— Отож-бо й воно! Ми не прочитали й десяти сторінок, тобто, я хотів сказати, що бабця Медді не встигла прочитати й десяти сторінок, як принесло Шарлотту. Вона прокралася в кімнату, — розповідав він. — Коли сеструня твоя вгледіла бабцю, то її наче ґедзь укусив. Але Шарлотта хутко отямилась і вигадала чудову відмазку: мовляв, забігла взяти в тебе гумку.　

Тітка Медді розповіла мені те саме.　

— Я саме наводила лад на твоєму письмовому столі, тому одразу ж змогла їй допомогти. І кольорові олівці я тобі підгострила й розклала за кольорами. Трохи пізніше знову забігла Шарлотта, щоб нібито повернути тобі гумку. По обіді мене змінив Нік, а я хоч трохи розвіялася, зайшла до себе та збігала у вбиральню.　

— Якщо бути точним, то п’ять разів, — промовив Нік, який зайшов у кімнату слідом за мною.　

— Тому що я забагато п’ю чаю, — пояснила, вибачаючись, тітка Медді.　

— Бабусю Медді, щиро дякую тобі, ти чудово впоралася!　

Ви всі попрацювали сьогодні на славу, — я провела рукою по Ніковій чуприні.　

Тітка Медді засміялася.　

— Та будь ласка! Я вже попередила Вайолет, що нашу з нею зустріч доведеться перенести на завтра, у твою кімнату.　

— Бабусю Медді! Ти що, збираєшся розповісти Вайолет про хронограф? — вигукнув Нік.　

Вайолет Перплплам для тітки Медді була такою ж близькою подругою, як Леслі для мене.　

— Звісно, ні! — тітка Медді обурено подивилася на нього. — Я ж присягнулася власним життям! Мені довелося сказати їй, що нагорі значно більше світла, тому тут легше вишивати і плести, а ще нам не буде заважати Аріста. Взагалі ж, дитино, май на увазі, що одне з вікон у тебе зачиняється нещільно, звідкись так сильно дме, я весь час відчувала подих холодного вітру.　

Ксемеріус прикинувся ягням.　

— Я ж не навмисне, — заскиглив він. — Книга була така, що не відірватися.　

Я подумки вже складала плани на найближчу ніч.　

— Бабусю Медді, а хто, власне, жив тут 1993 року?　

Бабуся задумливо наморщила чоло.　

— У 1993-му, кажеш? Дай-но подумати. Марґарет Тетчер була ще тоді прем’єр-міністром? Тоді… ох, як же її там звали…　

— У цієї бабуленції усе в голові змішалось, — промовив Ксемеріус. — Давай краще я розповім! У кіно крутили «День бабака», і я подивився його чотирнадцять разів поспіль, окрім того, принц Чарльз закрутив роман з Каміллою Паркер-Боулз, а прем’єрміністра звали…　

— Знаєш, мені взагалі-то байдуже, — перебила його я. — Мені просто хотілося знати, чи безпечно стрибати звідси в 1993 рік. — Я вже почала підозрювати, що Шарлотта тим часом роздобула чорне кімоно й тепер збирається день і ніч постійно стежити за коридором. — Бабусю Медді, то жив у цьому помешканні хтось чи ні?　

— Лланвайрпуллґвінґіллґоґеріхвірндробуллллантісіліоґоґоґох! — викрикнула бабуся Медді, а Ксемеріус, я і Нік здивовано вирячили на неї очі.　

— Ох, тепер-то вона взагалі наче впала з дуба, — завив Ксемеріус. — Я ще вдень відчув, що з нею щось негаразд, коли бабця читала книгу і ні сіло ні впало починала хихотіти.　

— Лланвайрпуллґвінґіллґоґеріхвірндробуллллантісіліоґогоґох, — повторила тітка Медді, і її обличчя осяяла задоволена посмішка. Вона поклала до рота лимонний льодяник. — Так називалося містечко в Уельсі, з якого приїхала наша економка. І після цього хтось ще посміє думати, що в мене нікудишня пам’ять.　

— Бабусю Медді, я тільки хотіла спитати, чи жив…　

— Добре, добре. Економку звали Ґладіола Ленґдон. На початку дев’яностих вона мешкала в кімнаті твоєї мами, — перебила мене тітка Медді. — Бачу, ти здивована, так? Тож твоя бабуся ще добре все кумекає, у неї прекрасний, гострий розум! На цьому поверсі у решті кімнат вряди-годи