Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Креспі збагнув, що говорить занадто голосно, а тому підхопив її під руку й відвів убік:

— Не знаю, що там вдарило в голову Астольфі, однак подумай: навіщо йому було знищувати соляну фігурку? Так, він був самотній. Відлюдькуватий тип і, правду кажучи, нікому не подобався. Можливо, у нього були причини не довіряти квестурі чи взагалі людській расі. Хтозна. З деякими соціопатичними особами таке трапляється, вони скоюють страшні та незбагненні вчинки.

— Ти кажеш, що Астольфі був божевільний?

— Божевільний — ні, хіба що дещо втратив самоконтроль. — Він помовчав. — Якось я заарештував педіатра, який у кожному сто одинадцятому рецепті виписував хибні ліки. І ті бідолашні діти потім мучилися, але ніхто не розумів причини.

— Чому саме сто одинадцятому?

— А хто його знає!? Однак саме ота точність його й видала. Щодо решти, він був чудовим лікарем — на диво уважним, турботливим. Може, просто мав потребу час від часу давати волю темній стороні своєї душі.

Утім таке пояснення Сандру не переконало.

Креспі поклав руку їй на плече:

— Знаю, що тобі від цього боляче, адже саме ти викрила того вилупка. Але ти сама знаєш, що серійні кілери зазвичай не мають спільників, це самотні вовки. До того ж вірогідність того, що Астольфі міг знати убивцю і що — такий збіг! — саме його викликали на місце першого злочину, видається мені надзвичайно низькою.

Нехай і неохоче, але поліціянтці довелося визнати, що в словах комісара був здоровий глузд. Однак через це вона почувалася ще вразливішою, ще більш безсилою перед тим, що скоїлося. Вона згадала пенітенціарія. Де він зараз? Їй так кортіло поговорити з ним, так хотілося, щоб він її заспокоїв і підбадьорив.

Маркус прибув до клубу SX, коли до восьмої бракувало зо дві-три хвилини. Тієї вранішньої години вуличка, де розташовувався заклад, була безлюдна. Він підійшов до вхідних дверей і натиснув кнопку виклику домофона, зачекав відповіді. Марно.

Він подумав, що Космо, не побачивши його до призначеного часу, можливо, вирішив прискорити вивезення своєї родини. Той чоловік дуже боявся, і Маркус не міг передбачити, яким чином діятиме його мозок, якщо відчує загрозу.

Однак пенітенціарій не міг знехтувати жодним слідом, навіть найдрібнішим. Отже, переконавшись спершу в тому, що поблизу справді нікого немає, він вийняв з кишені маленьку розкладну викрутку, яку завжди носив із собою, і відімкнув нею дверний замок.

Пройшов довгим цементним коридором, що вів до червоних дверей. Неонова лампа, яка зазвичай його освітлювала, цього разу була вимкнена. Повторив ту саму операцію з другими дверима й увійшов до приміщення.

У кімнаті було лише одне джерело світла, над центральним майданчиком.

Пенітенціарій пройшов через залу, ретельно обходячи дивани й столики. За хвилину ступив до підсобки, де містився кабінет Космо. На порозі завмер.

У тиші, яка панувала навколо, було щось моторошне.

Ще навіть не доторкнувшись до ручки дверей, він уже збагнув, що по той бік дверей на нього чекає труп.

Коли він нарешті переступив поріг, побачив у темряві мертве тіло Космо Бардіті, схилене над письмовим столом. Маркус підійшов і увімкнув настільну лампу. Чоловік стискав у руці пістолет. А на скроні був слід від кулі. Очі вирячені, права щока в калюжі крові, що розлилася аж до краю столу й краплями стікала на підлогу.

Усе було влаштовано таким чином, щоб скидалося на самогубство, але Маркус знав, що то неправда. Хоч і не було слідів сутички, які свідчили б про присутність убивці. Космо нізащо не наклав би на себе руки. Тепер у нього була донька, він говорив про неї з такою гордістю! Він нізащо її не покинув би.

Його вбили, бо він дізнався про щось дуже важливе. В останньому повідомленні, залишеному в скриньці голосової пошти, він промовив слова, які викликали неабияку тривогу.

Усе значно гірше, аніж ми могли собі уявити. Ми в небезпеці, у великій небезпеці.

Що мав на увазі Бардіті? Що його так налякало?

Сподіваючись, що перед смертю чоловік зміг залишити йому якусь зачіпку, Маркус узявся оглядати кімнату. Спершу він надів гумові рукавички, по тому повідсував усі шухляди письмового столу, порився в кишенях мертвого, пересунув меблі та інші предмети, заглянув до кошика для сміття.

Однак у нього виникло враження, що його хтось випередив.

Він отримав підтвердження, коли зауважив, що бракувало мобільного телефона Бардіті. Отже, убивця забрав його із собою? Можливо, там ще збереглися записи про дзвінки Космо, що дали йому змогу роздобути потрібну інформацію? Можливо, саме завдяки його знайомствам у світі червоних ліхтарів він дізнався щось аж таке важливе, що довелося заплатити за нього власним життям?

Можливо.

Маркус усвідомлював, що це лише його здогадки. Власне кажучи, Космо міг узагалі не мати мобільного.

Однак у його кабінеті було встановлено міський телефон. Пенітенціарій підняв слухавку й натиснув кнопку для виклику останнього набраного на пристрої номера. Почув гудки, нарешті відповів жіночий голос.

— Космо, це ти? Де ти?

Голос лунав схвильовано. Маркус поклав слухавку. Можливо, то була його кохана, яка не знаходила собі місця, не дочекавшись його в умовлений час.

Пенітенціарій востаннє оглянув кабінет: нічого такого, що могло б його зацікавити. Коли він уже зібрався був вийти, кинув останній погляд на свастику, витатуювану на шиї в Космо.

Кілька років тому він урятував йому життя, хоча ні: він надав йому можливість змінити життя. Той символ ненависті більше не відповідав вдачі Космо Бардіті, однак кожен, хто знайшов би тіло, вирішив би, що насправді так воно й було, і, можливо, не відчув би ані найменшого жалю, на який той заслуговував.

Маркус підняв руку й осінив мертвого хрестом милості. Часом він згадував, що окрім покладеної на нього ролі пенітенціарія він все ще залишався священником.

4

Таємниця складалася з трьох рівнів. Перший називався «Соляний хлопчик».

Навіть якби хтось розгадав першу частину загадки, залишалися ще дві.

Досі ніхто не зумів цього зробити.

Попри це спокою Баттіста Ерріаґа не відчував. Йому снився Мін, його добрий друг-велетень, якого він убив у юності на Філліпінах. Однак щоразу, коли таке траплялося, Баттісту охоплювала тривога. Це завжди правило за попередження. Попередження про небезпеку, що насувалася на нього зусібіч, як гроза. Однак ота страшна таємниця з його далекої юності була