Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

— Где он?

— Да у нас, в подвале… — Гребінкін шморгнув носом, мабуть десь застудився.

Як не кортіло Скворцову одразу побалакати зі Смикалюком, він втримався і не став цього робити. По-перше, треба обговорити ситуацію з начальником відділу. А хто його зна, що воно і як? Усе ж таки голова повітвиконкому! А по-друге, Скворцов був з ним у непоганих стосунках. Тому будь-який необережний крок може кинути підозру й на самого Скворцова. І він поквапився до Шиманського. Той читав розкладені на столі папери.

— А… Скворцов! Здорово! Ну, много сена накосил в своем Стасове?

— На полк наскрёб, однако… Может, чуть меньше! Жлобы они, эти западенцы, честное слово! Давить их надо! Все они в первую очередь о себе думают! Ну, ничего… Мы их научим Родину-мать любить! Для этого мы здесь и поставлены.

— Вот-вот, — підхопив Шиманский, — тебе уже сказали, что я Смыкалюка взял?

— А как же… Как его угораздило Шворнаху дом вернуть?

— Вот и я удивляюсь… За какие такие красивые глаза? Да еще в придачу с магазином! Может, надеялся на чью- нибудь защиту?

Капитан кинув на Скворцова погляд, наче прицілювався. У душі в того дунув крижаний протяг. Ось вона, небезпека!

«Что же я тебе плохого сделал? — подумав лейтенант, — только хрен ты меня возмёшь!»

А вголос промовив:

— И я о том же подумал! Допрашивал уже?

— Ещё нет, но можем организовать! Он же у тебя?

— У меня, — відповів Скворцов, і впевнився, як правильно зробив, що не став допитувати Смикалюка сам, — не зря… Ой, не зря Шиманский засадил его ко мне в «поповский дом»! Что-то он задумал… А чего к себе не посадил? Что у него, места в камерах нету?

— Тогда идём… — запропонував Шиманський.

Удвох вони пішли до господарства Скворцова. Колишнього голову привели за хвилину. Він підтримував руками штани, бо згідно правил в нього забрали ремінця.

— Товаришу капітан…

— Какой я тебе товарищ?!! — визвірився Шиманський.

— Ага… — подумав собі Скворцов, — во-первых, обратился к тебе первому, а во-вторых, назвал товарищем! Хрен ты меня возьмёшь!.. Вот-вот, а теперь ещё и рот затыкаешь…

Шиманський підскочив до колишнього голови і затопив йому в пику. Той зойкнув і, наче пір’їнка, відлетів у кут кімнати.

— Смотри мне! Товарищ…

— За що? — простогнав Смикалюк.

— А вот это уже другое дело, — по-діловому промовив Скворцов та крикнув варті: — Гребенкина сюда!

Гребінкин заскочив у кімнату, наче чекав під дверима, а може, так і було.

«Подслушивал, сволочь…» — неприязно подумав Шиманський.

«Молодец, — подумав Скворцов, — в случае чего имеется свидетель!»

А вголос сказав:

— Садись, будешь протокол писать!

Гребінкин прилаштувався за стіл, дістав бланк протоколу допиту та почав писати:

— Фамилия… Имя… Отчество…

— Тов… Пане… Громадянине капітан, за що мене? Що я таке зробив? Це помилка! Жахлива помилка, слово честі!

— Помилка… Помилка… Ошибка, что ли? Какая еще ошибка! Ты чего этому… как его… Мордехаю…

— Моргусу, — виправив Скворцова капітан, — Моргусу Шворнаху.

— Вот-вот… Шворнаху этому самому, дом возвратил? Да еще с магазином! Что, сука, взятку взял?

— Я?!! — зробивши великі чесні очі, здивувався Смикалюк, — я? Хабара? Та нізащо! Ви б запитали по-людськи! Був лист з облвиконкому. У Києві було прийнято рішення що теє… Невеликих торгашів не чіпати, а те, що забрали — повернути. Лист у мене в кабінеті лежить! А ви битися одразу!

По тому, якими чесними у Смикалюка були очі, Скворцов одразу вирішив, що голова бреше. Він мав багатий досвід, його так просто не обдурити! Хоча, треба визнати, відповідь Смикалюка його трохи збентежила, але лише на мить.

— Гребенкин, а ну, пошли кого-нибудь… Пусть письмо поищут…

Гребінкин прожогом кинувся в коридор. Було чутно, як він давав комусь команду, що треба знайти в кабінеті голови повітвиконкому.

— Я вот что тебе скажу, — казав далі Скворцов, — может такое письмо и вправду есть, только что ж ты мне, гад, мозги паришь? Это Мордехай-то…

— Моргус… — знов поправив його Шиманський.

— Да хрен с ним! Моргус, Мордехай…. Какая разница? Пусть будет Моргус! В каком сне ты видел, что это мелкий торговец, а? Наум, слышишь, а ведь золотишко-то у Мордехая этого так и не нашли… Смыкалюк, нашли у него золотишко? Чего молчишь? Может, этот Моргус поделился с тобой маленько, а?

Скворцов звівся зі стільця і, наче тигр, м’яко та нечутно, підійшов до Смикалюка:

— Ну? Что молчишь? А почему мы связную в церкви упустили? Ты же видел, что эта девка не ваша, не кулинецкая? Почему промолчал? А кто сказал бандеровцам, что мы Костю Мазура утром брать будем? А его потом грохнули! Ну?!

Скворцов нахилився і заглянув Смикалюку прямісінько в зіниці, а той відчув, наче йому в очі заглянули два бездонні дула, з яких за мить вилетить смерть. Він замружився. У кімнату вбіг боєць, якого посилали за листом.

— Товарищ капитан, вот… — простягнув теку з документами, — вот тут письмо.

Капітан почав уважно вивчати документ. Скворцов підійшов іззаду і теж взявся читати. То було рішення Раднаркому УРСР від 9.12.1939 року, де йшла мова про недоліки в справі націоналізації. Дійсно, там було вказано на те, що часто-густо націоналізують майно дрібних підприємців, а їх самих разом з родинами виселяють на вулицю без надання іншого житла і відбираючи геть усе. Це викликає обурення значних верств населення, що зараз недоречно. Місцевим органам влади пропонувалося таким підприємцям житло та майно повернути.

— Ну, бачите? Що я не так зробив? — запитав Смикалюк, коли енкаведисти, нарешті, закінчили читання документа.

— Я тебе ещё раз повторяю, ты… С какой стати ты взял, что это торговец мелкий? Два магазина и дом в два этажа! Ничего себе! Взятку взял?

— Та ви що! — запротестував Смикалюк, — якого ще хабара?

— Не хабара, а взятку! Не знаю, насчет хабара, но взятку взял точно! Наум Лазаревич, а сходим в гости к этому самому Мордехаю?

— К Моргусу…

— Да хрен с ним…

Заарештованого відправили до камери, а самі поїхали до Шворнаха. Той саме був у склепі, впорядковуючи крам після того, як його «порахувала» комісія.

— Ой, вей… — хитав головою торговець, занотовуючи збитки: майже третина товару була розкрадена. Він вже прикидав, наскільки має підняти ціни, щоб хоч якось відшкодувати втрати. Саме у той час, коли визначився, що це має бути щонайменше десять відсотків, двері розчахнулися, і на порозі стали дві найстрашніші у Кулинцях людини. Шворнах закляк. Скворцов поглядом господаря окинув крамницю.

— И вот это нынче называется маленький магазинчик?