Читати книгу - "Вакансія на вбивцю"

— Сьогодні вранці, годині приблизно о дев’ятій, він поїхав. Здається, до Дніпропетровська. Але Геннадій повернеться, адже всі його речі залишилися в мене.

— Ну що ж, подивимося, — різко кинув один з оперативників.

Пані Назарук повернулася до дівчини, яка крутилася поруч:

— Попроси всіх хлопчиків і дівчаток вийти. Ці пани хочуть оглянути кімнати.

Оперативники перезирнулися, потім старший із них наказав:

— Залишся тут і перевір усіх, хто виходитиме. — Міліціянт повернувся до пані Назарук. — Справа дуже серйозна. Калач розшукується за підозрою у скоєнні вбивства акторки Жанни Задорожної.

Обличчя пані Назарук анітрішки не змінилося, але їй стало моторошно від тих слів.

— Та він і комахи не скривдить. Чому раптом ви вирішили, що він порішив людину?

— У нас достатньо доказів, аби запроторити його за ґрати, — сказав старший. — Ходімо, покажете мені його кімнату.

За двадцять хвилин він, помітно розчарований, повернувся до передпокою. Оперативник перевірив речі Геннадія, обійшов усі кімнати, але не знайшов нічого. Геннадія в квартирі не було. Залишалося лише потелефонувати майорові.

Дементій вислухав звіт про стан справ і наказав:

— Залиш одного зі своїх неподалік квартири, нехай стежить за всім на місці. А сам повертайся. Вам треба послати ще когось? Там є чорний хід?

— Ні, майоре.

— Ти певен?

— Так.

— Добре. Скажи напарникові, якщо Калач з’явиться, то його терміново треба доставити до мене.

І Дементій поклав слухавку.

Пані Назарук уважно простежила за тим, куди оперативники подалися з її квартири. Один із них перетнув вулицю й засів у кав’ярні навпроти її будинку, звідки добре проглядалося підворіття та подвір’я. А сама вона знову зайняла свій спостережний пункт у передпокої. Тетяна Іванівна замислилася, адже ситуація ускладнювалася. Жінка вже шкодувала, що дала Маргариті так багато часу. Які в міліції можуть бути докази проти Геннадія? Вона набрала телефон готелю «Палас».

— З’єднайте мене, будь ласка, з номером 723, — попрохала гладуха.

Після короткої паузи телефоністка повідомила: «У номері нікого немає. Прошу, потелефонуйте, коли закінчиться перегляд».

Пані Назарук пробурмотіла щось нерозбірливе, що мало означати подяку, і поклала слухавку. Почухала товсту щоку, важко підвелася, пішла до своєї кімнати, дістала з шафки пляшку горілки і два яблука і повільно побрела до східців. Хоч було їх усього чотири чи п’ять, та для огрядної жінки й це становить складну перешкоду, тому вона намагалася відвідувати ту частину квартири якомога рідше. Роззирнувшись, чи немає кого в коридорі, жінка відкрила потайну кімнату. Геннадій сидів на ліжку, з його обличчя цівками збігав піт, і, здавалося, Тетяна Іванівна майже почула, як калатає його серце.

— Що відбувається? — запитав він. — Послухай, мені це перестає подобатися. Я зараз же піду до ментярні. Ця ідіотська оборудка була великою помилкою.

Пані Назарук важко всілася на стілець, що одразу затріщав під її тлустим тілом, націдила у склянку горілки, тицьнула її Геннадію і подала яблуко.

— Не хвилюйся, — запевнила. — Все буде гаразд.

Геннадій жадібно видудлив оковиту й понюхав яблуко. Він справді потребував зараз випивки, щоб хоч трохи заспокоїти нерви.

— Ага, аякже… гаразд… — в’їдливо кинув він. — Менти мене шукають, чи не так? Якщо я припустився якоїсь помилки, вони напевне вирішать, що це я убив дівчину. Що їм було треба? Що вони тобі сказали?

— Їм здається, що ти міг бачити того хлопця, ну, розумієш, убивцю, — збрехала пані Назарук. — Вони знають, що в день убивства ти був у готелі до пізньої ночі. От і все. Тому нічого нервувати.

— Я не нервую, — сказав Геннадій. Піт заливав йому очі. — Вони вважають, що це я її вбив?

— Не мели дурниць! Чого б вони так думали? — гримнула на нього жінка. — І все ж, мені здається, буде краще, якщо ми трохи змінимо наші плани. — Вона допила горілку зі своєї склянки. — Нам треба вимагати більше грошей, але за один раз, тобто наполягати на одній виплаті. А потім, Геннадію, ти скажеш ментам правду і покажеш фотографи. Але до того як ти це зробиш, ми повинні викачати максимум грошей з цієї хвойди Маргарити.

Вона налила знову собі й Калачу.

Тремтячою рукою Геннадій підніс склянку до рота й вихилив одним духом.

— Мені це все не подобається. Я віддам фотографії ментам просто зараз.

Тетяна Іванівна підвелася зі стільця і заходила кімнатою туди-сюди. Їй було шкода Геннадія, але страшенно не хотілося втрачати такий шанс — роздобути п’ятдесят тисяч гривень.

— Я сказала, що ти поїхав до Дніпропетровська, любий. Не псуй мені оборудку. До завтра я розберуся з цією пихатою Маргаритою, змушу її розпрощатися з діамантовими цяцьками. А коли в нас будуть камінчики, тоді ти підеш до ментури. Впевнена, вони коштують не менше п’ятдесяти тисяч. Дівка «пахала» на них не один рік.

Горілка вже почала діяти на Геннадія. Він провів рукою по обличчю, намагаючись втямити, що саме розтлумачує його співмешканка.

— А що я, власне кажучи, роблю у Дніпропетровську? — поцікавився він.

— Любий, я знаю там одного чоловіка, який заприсягнеться, що весь день провів з тобою. Нема чого хвилюватися.

— Але якщо Маргарита й віддасть нам свої камінчики, то лиш в обмін на фотографії і негативи.

— Вона їх отримає, — зауважила пані Назарук. — Але і міліція теж матиме.

Калач потягся до пляшки й долив собі ще.

— Думаєш, вона так легко розпрощається зі своїми брязкальцями? — запитав він.

— Так, любий, — жінка вирішила, що він більше не боїться і можна вже йти геть, її непокоїло, що у передпокої зараз порожньо.

— А тепер лягай поспи. Я сама в усьому розберуся.

Геннадій слухняно ліг на ліжко й дозволив накрити себе ковдрою.

— Ну, якщо ти думаєш, що сама зумієш у всьому розібратися, я не проти. П’ятдесят тисяч гривень — чимала сума для мене.

— І для мене теж, — мовила Тетяна Іванівна. — Цього разу ми поділимо все порівну, так, любий?

— Звичайно, — змушений був погодитися фоторепортер, хоча двадцять п’ять тисяч йому подобалися вполовину менше, ніж п’ятдесят.

Пані Назарук підвелася:

— Я скоро повернуся, а ти залишишся тут на ніч. Я подзвоню своєму знайомому до Дніпропетровська і про все з ним домовлюся.

Рука тремтіла тепер значно менше, тож Калач знову взяв склянку з горілкою, випив, заплющив очі. Коли пані Назарук виходила з кімнати, він уже солодко хропів.

* * *

Віталій Гаранджа сидів на лаві у маленькому сквері неподалік квартири Тетяни Назарук, спостерігаючи за перехожими. Швидко сутеніло. Зірок ще не було, і на небі самотньо сходив молодик. Достатньо дорогий темно-синій костюм і темна сорочка без коміра виказували в ньому людину доволі забезпечену і зі смаком. Із