Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я пам’ятаю, мов крізь сон, — сказала Ганна, не одводячи очей од нього, — давно, давно, коли я ще була маленькою й жила у матері, страшне щось розказували про дім цей. Левку, ти, певне, знаєш, розкажи мені!..
— Бог із ним, зоре моя! Мало чого не наплетуть баби та люди нерозумні! Ти себе тільки розтривожиш, боятимешся, і не заснеться тобі спокійно!
— Розкажи, розкажи, любий, чорнобривий парубче, — казала вона, притуляючись личком своїм до щоки йому й обіймаючи його. — Ні, ти, певне, не любиш мене; у тебе є інша дівчина. Я не боятимусь; я спокійно спатиму ніч. А тепер от не засну, коли не розкажеш. Буду мучитися, думати та гадати… розкажи, Левку!
— Мабуть, правду кажуть люди, що в дівчатах сам дідько сидить, їхню цікавість підбурюючи. Ну, то слухай же: давно, моє серденько, жив у цьому домі сотник. У сотника була дочка, ясна панночка, біла, як сніг, як твоє личко. Сотникова жінка давно вже померла; задумав сотник женитися вдруге. «Чи будеш же ти голубити мене, як перше, батьку, коли візьмеш другу жінку?» — «Буду, доню моя; ще дужче пригортатиму тебе до серця! Буду, доню моя; ще ясніші сережки та намиста даруватиму тобі!» — Привіз сотник молоду жінку до нового дому свого. Красна була молода жінка. Рум’яна та білолиця була молода жінка; тільки так страшно глянула на свою пасербицю, що та аж скрикнула, її побачивши. І хоч би тобі слово за цілий день сказала лиха мачуха. Зайшла ніч; пішов сотник з молодою жінкою до своєї опочивальні; замкнулася й ясна панночка у себе в світлиці. Гірко їй стало; заплакала вона. Аж бачить: страшна чорна кішка крадеться до неї; шерсть на ній горить, і залізні пазурі цокають по помосту. Злякалася панночка, вискочила на лаву: кішка за нею. Перестрибнула на лежанку: кішка й туди, та як кинеться їй на шию та й ну душити. Скрикнула панночка, одірвала її од себе, кинула додолу; знов скрадається страшна кішка. Туга її взяла. На стіні висіла батькова шабля. Схопила вона її та брязь по помосту — лапа з залізними пазурами відскочила, і кішка з виском зникла в темному кутку. Цілий день не виходила із світлиці своєї молода жінка; на третій день вийшла з зав’язаною рукою. Вгадала бідолашна панночка, що мачуха її відьма і що вона їй перерубала руку. На четвертий день звелів сотник своїй дочці по воду ходити, хату мести, як простій мужичці, і заказав заходити до панських покоїв. Тяжко було сердешній; та нічого не вдієш, мусила чинити батькову волю. На п’ятий день вигнав сотник свою дочку босу з дому і скибки хліба не дав на дорогу. Аж тоді заридала панночка, закривши руками біле лице своє: «Занапастив ти, батьку, рідну дочку свою! Занапастила відьма грішну душу твою! Хай тебе Бог простить; а мені, безталанній, мабуть, не велить Бог жити на білому світі». — І от, чи бачиш ти… — Тут повернувся Левко до Ганни, показуючи пальцем на дім. — Глянь сюди: он там, далі від дому, найкрутіший берег! З того берега кинулася панночка в воду, і з того часу не стало її на світі…
— А відьма? — боязко перебила Ганна, дивлячись на нього стуманілими від сліз очима.
— Відьма? Старі баби вигадали, буцімто з того часу всі утоплені виходили місячними ночами в панський сад грітися проти місяця; і сотникова дочка стала в них за найстаршу. Якоїсь ночі побачила вона мачуху свою біля ставу, кинулася на неї і, кричачи, затягла в воду. Проте відьма й тут додумалась: обернулась під водою на одну із утоплених, та через те й уникла трійчатки з зеленого очерету, якою хотіли її утоплені бити. Ет, вір бабам! Кажуть іще, немов панночка збирає щоночі утоплених і заглядає поодинці кожній в обличчя, щоб пізнати, котра з них відьма; та й досі не пізнала. І коли попадеться з людей хто, зараз силує його вгадувати, страхаючи, що як не вчинить по її, то вона його втопить у воді. Ось як, моя Галю, оповідають старі люди!.. Теперішній пан хоче ставити на тому місці винокурню і прислав навмисне для того винокура… Та стривай, чути гомін. Це наші повертаються з вулиці. Прощай, Галю! Спи спокійно і не думай про ті бабські вигадки!
По тій мові обійняв її міцніше, поцілував та й пішов.
— Прощай, Левку! — сказала Ганна, задумано вдивляючись у темний ліс.
Величезний огняний місяць почав у цей час пишно вирізуватись із землі. Ще половина його була під землею; а вже весь світ наповнився якимсь урочистим сяйвом. Став заіскрився. Тінь од дерев ясно стала вирізнятися на темній зелені.
— Прощай, Ганно! — розляглися позад неї слова з поцілунком разом.
— Ти вернувся? — сказала вона, оглядаючись; та, побачивши перед себе незнайомого парубка, одвернулася.
— Прощай, Ганно! — почулося знову, і знов поцілував її хтось у щоку.
— От принесла лиха година ще й другого! — сказала вона спересердя.
— Прощай, мила Ганно!
— Ще й третій!
— Прощай! прощай! прощай, Ганно! — і поцілунки засипали її з усіх боків.
— Та тут їх ціла ватага! — кричала Ганна, вириваючись із гурту парубків, що наперебій хапалися обняти її. — І як їм не набридне безперестанку цілуватися! Скоро, далебі, не можна буде вийти на вулицю!
По цій мові двері з грюкотом зачинились, і тільки чути
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.