Читати книгу - "Місто дівчат"

які тепер модні. Тих, що замість приємної простоти лінії нагромаджують на голові купу всілякої всячини. А от фетровий капелюх — якщо його виготовили спеціально для тебе — завжди створює досконалу лінію. У поганому капелюсі я почуваюсь роздратовано і пригнічено. А на світі стільки поганих капелюхів! Та що ж — модистки теж хочуть їсти.

— Яка краса! — сказала Селія, вийнявши з валізи довгу жовту шовкову шаль і пов’язавши її собі на голову.

— Молодчина, Селіє! — похвалила її Една. — Ти одна з небагатьох дівчат, яким гарно в пов’язаній отак шалі. Пощастило тобі! Якби я так її намотала, то стала б схожою на святу, яка віддала Богові душу. Подобається? Можеш залишити її собі.

 — Нічого собі! Дякую! — вигукнула Селія, дефілюючи кімнатою в пошуках дзеркала.

— Не знаю, нащо я взагалі купила ту шаль, дівчата. Напевно, то було того року, коли жовті шалі були модні. Ото маєте науку! Мода — це така штука, мої дорогенькі: її не треба дотримуватися, хоч що там хто каже. Запам’ятайте собі: жодна модна тенденція не обов’язкова, а якщо вдягатися надто вже по-модному, здаватиметься, що ви невпевнені в собі. Париж — це, звісно, добре, але не можна сліпо копіювати все, як у Парижі, тільки тому, що це Париж, ну так же?

Не можна сліпо копіювати все, як у Парижі, тільки тому, що це Париж!

Скільки житиму, не забуду цих слів. Промова Едни розхвилювала мене більше, ніж будь-який із виступів Черчилля.

Тим часом ми із Селією взялися розпаковувати валізу, повну розкішних скарбів для купання й догляду за собою — предметів туалету, від яких ми просто умлівали. Там були олійки для ванни із запахом гвоздики, лавандові креми, ароматичні кульки, щоб у шухлядах і шафах гарно пахнуло, і десяток привабливих скляних пляшечок із лосьйонами з французькими етикетками. Аж у голові паморочилося.

Мені було трохи соромно за наш надмірний захват, але Едні, схоже, наші захоплені зойки й писки були як бальзам на душу. Як на мене, вона тішилася не менше за нас. У мене промайнула божевільна думка про те, що ми сподобалися Едні. І мене це здивувало й дивує досі. Старших жінок не завжди вабить товариство гарненьких дівчат — з очевидних причин. Та Една була винятком.

— Дівчата, — сказала вона, — я б годинами могла спостерігати, як ви обидві іскритеся з радості.

 А ми таки іскрилися, ще й як. Я вперше бачила такий гардероб. Една навіть мала окрему валізу з рукавицями — кожна пара була з любов’ю загорнута в окремий клаптик шовку.

— Ніколи не купуйте дешевих або недбало пошитих рукавиць, — порадила Една. — Тут не варто економити. Коли хочете купити рукавиці, запитайте себе, чи сумуватимете ви, якщо залишите одну з них на задньому сидінні таксі. Якщо ні — не купуйте. Вибирайте такі гарні рукавиці, щоб у вас серце краялося, якщо ви котрусь із них загубите.

У якусь мить прийшов її чоловік, але порівняно з її оригінальним гардеробом він (хоч і красунчик) здавався не вартим уваги. Една поцілувала його у щоку й випровадила з кімнати, сказавши:

— Тут поки нема місця для чоловіка, Артуре. Йди чогось випий і розважся, поки ці любі дівчатка закінчать свою справу, а тоді я знайду місце і для тебе, і для твоєї нещасної торби. Обіцяю.

Він трохи скривився, але послухав її. Коли Артур Вотсон пішов, Селія мовила:

— А він красунчик, правда?

Я думала, що Една образиться, але та тільки розсміялася.

— Ага, він справді, як ти помітила, «красунчик». Знаєш, я ніколи не зустрічала ще когось такого, як він. Ми одружені майже десять років, а мені досі не набридло на нього дивитися.

— Але ж він такий молодий.

Мені захотілось дати Селії штурханця за таку грубість, та Една й цього разу начебто не образилася.

— Так, дорогенька Селіє. Він молодий — набагато молодший за мене. Певно, один із моїх найбільших здобутків.

— А ви не хвилюєтесь? — не вгавала Селія. — До нього ж, певно, багато дівок чіпляється.

— Дівки мене не обходять, сонечко. То трохи не мій рівень.

— Ох! — обличчя Селії осяяло щось схоже на трепет.

— Коли ти досягнула успіху як жінка, то можеш запросто викинути коника й вийти заміж за набагато молодшого від тебе красунчика, — пояснила Една. — Вважай це винагородою за свою важку працю. Я познайомилася з Артуром, коли той ще був хлопчиськом — монтував декорації для п’єси Ібсена, в якій я грала. «Ворог народу» вона називалася. Мені дісталася роль місіс Стокманн — страх яка нудна. Але знайомство з Артуром пожвавило для мене ті часи, коли вистава йшла на сцені. І пожвавлює моє життя дотепер. Я дуже його люблю, дівчата. Хоча він, звісно, мій третій чоловік.

Такі як Артур не бувають першими чоловіками. Мій перший був державним службовцем, і — скажу відверто — кохався він теж як державний службовець. Другий чоловік був театральним режисером. Таку дурницю я втнула вперше і востаннє. І от тепер зі мною мій дорогенький Артур, такий вродливий і водночас такий милий і свій. Справжній подарунок, до кінця моїх днів. Я так його люблю, що навіть узяла його прізвище, хоча мої друзі з театру казали, щоб я такого не робила, бо на той час усі вже знали моє дівоче. Попередні рази я його не змінювала. Однак Една Паркер Вотсон гарно звучить, правда? А ти, Селіє, мала колись чоловіка?

Мені хотілося сказати: «Вона мала багато чоловіків, Едно, але тільки один із них був її».

— Ага, — відповіла Селія. — Мала колись. Він грав на саксофоні.

 — Ой лишенько. То я так розумію, надовго він не затримався?

— Ви вгадали, леді, — Селія провела ребром долоні по горлу, що, напевно, означало «смерть кохання».

— А ти, Вівіан? Ти заміжня? Заручена?

— Ні, — відповіла я.

— А маєш когось?

— Нікого особливого, — сказала я, мабуть кумедно вимовивши оте «особливого», бо Една розреготалася.

— Але хтось у тебе точно є, я так здогадуюсь.

— Кілька «хтосів», — сказала Селія, і я не змогла стримати усмішки.

— Молодчина, Вівіан! — Една глянула на мене, мовби оцінюючи. — Ти з кожною хвилиною цікавиш мене усе більше!

Пізно ввечері — уже, напевно, було далеко за північ — тітка Пеґ зайшла до нас запитати, як ми тут. Вона сіла у м’яке крісло, тримаючи в руках чарочку на сон, і задоволено спостерігала, як ми із Селією закінчували розпаковувати валізи Едни.

— Людоньки добрі, у тебе стільки одежі, Едно, — здивувалася тітка.

— Це тільки дещиця з моєї колекції. Шкода, що ти не бачила, який