read-books.club » Любовне фентезі » Подаруй мені життя, Камілла Рей 📚 - Українською

Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

40
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Подаруй мені життя" автора Камілла Рей. Жанр книги: Любовне фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 32 33 34 ... 102
Перейти на сторінку:
Розділ 10

- Який друг? - здивувалася я і швидко пішла в бік гостьової, але зупинилася, не увійшовши в кімнату. - Мамо, тут нікого немає!

Вона незрозуміло подивилася на мене, відклала губну помаду і підійшла.

- Дивно. Він був тут. Може, пішов? - припустила мама і повернулася назад до дзеркала.

- Цей хлопець сказав тобі, хто він? - я підійшла до неї.

- Він лише сказав, що ви друзі. І хоче з тобою поговорити, про щось дуже важливе. Я сказала йому, що тебе нема вдома. Він захотів зачекати. Якщо його в гостьовій немає - значить пішов. Вибач дорога, але твій принц тебе не дочекався. Дуже довго тебе носило не зрозуміло де, - мама осудливо подивилася на мене.

- О котрій він приходив?

- Годину тому. Десь о сьомій.

– А як виглядав? Опиши його мамо.

- Високий, гарний брюнет... Ах, де моя молодість? Мені б зараз мої молоді роки… – заспівала мама.

«Напевно, це був Алекс, - подумала я».

- Господи, мамо! Не хочу це чути, мої бідні вуха. То ви з Ріком зустрічаєтесь?

– Це наше перше побачення. Подивимося, що буде далі, - мама подивилася на годинник. - О, Боже! Я запізнююсь! Мені вже час. У Ріка сів телефон, він не може зателефонувати. Ми домовилися зустрітися на вулиці о восьмій.

Пролунав грім.

- Знову гроза? Сподіваюся, погода буде кращою, ніж учора. Не хочу зіпсоване побачення.

- Почекай яке побачення? А комендантська година!? - вигукнула я.

- Починаючи з сьогоднішнього дня – скасовано. Тепер можна дихати спокійно. До того ж, ти сама, в скільки прийшла? – мама поспіхом, одягала легке пальто поверх чорно-червоної сукні до колін і одночасно намагаючись устрибнути в туфлі на шпильці.

Я вдала, ніби не почула її питання.

- Візьми парасолю. Не хочу, щоб ти зіпсувала зачіску, - простягаю парасольку, дивлячись на її хвилясті локони.

- Дякую дорогенька за турботу, - вона схопила парасольку. - Все, я побігла. Поводься добре і зачини двері.

- Добре. Не турбуйся про це, - я стояла біля дверей, дивлячись, як мама біжить, цокаючи підборами по садовій плитці прямо до Ріка, який чекав її біля машини.

Побачивши мене, він махнув мені рукою. Я привітала його у відповідь і зачинила двері, замкнувши на замок.

Нарешті бреду вгору сходами до своєї кімнати. Я тільки зараз зрозуміла, що дуже втомилася. Хотілося, якнайшвидше, дістатися до улюбленого ліжка.

Мені здалося чи час, проведений у Вадоми, пролетів дуже швидко? Буквально в одну мить. Я начебто недовго в неї пробула, від сили годину всього. Чи довго?

Увійшовши до своєї кімнати (яка була добре освітлена купленими мною в магазині свічками), я мало не заволала від побаченого. Мені нарешті дійшло, про якого гостя говорила моя мама. Вона помилилась, гість нікуди не пішов. Красивий брюнет був тут у моїй кімнаті.

- Що ти тут робиш? – зло спитала я.

Нейтон незворушно розлігся на моєму ліжку, щось тримаючи в руках і уважно роздивляючись.

Я придивилася... І мене переповнила лють. Він гортав мій альбом із фотографіями.

Я відразу ж спробувала його відібрати, але безуспішно. Нейтон зробив швидкий маневр, і мої руки просто схопили повітря. Я впала на ліжко.

- Милі фото. Особливо мені подобається ця твоя фотка, - він показав мені фото, на якому була дитина півтора року.

- Звісно, ​​миле. Особливо якщо врахувати те, що це мій молодший брат, - говорю з гнівом.

- Упс! Помилка! - він, ніяково, знизав плечима.

- Жарт. Це я! - знову намагаюся відібрати у нього альбом.

- Скільки різних фото: батько, мати, твій брат, ти. Твої фотографії у більшості. Бачу, ти дуже любиш фотографуватись.

- Що ти забув у моїй кімнаті? І хто дозволив тобі ритися в моїх речах? Я так розумію, ти і є той самий гість, так званий друг. Якщо не помиляюся, ти повинен бути у вітальні, - я все ще відчуваю шалений гнів.

- Так, так, так! Але знаєш, я все чекав і чекав на тебе. І раптом… мені стало нудно. І я вирішив влаштувати собі маленьку екскурсію.

- Ага. По моїй кімнаті!

- Ну а що такого? - він був незворушний.

- Чи багато цікавого знайшов?

- А як же! - він покрутив альбомом у мене перед носом, і я вихопила його у нього з рук. - Він лежав на видному місці, мені й шукати його не довелося.

Я піднялася з ліжка і поклала його назад на полицю. Туди, де він був до того, як Нейтон без дозволу його взяв.

Підійшла назад і сіла на ліжко:

- І навіщо ти тут?

- У мене є для тебе дві новини. Перша – Алекс на тиждень поїхав із міста з батьком та Патріком, сьогодні вранці. І друга – Алекс попросив мене за тобою доглянути. Так що тобі доведеться мене потерпіти, красуне.

- Яке щастя, - піднімаю очі до стелі. - Чомусь мені погано віриться, що ти кажеш правду. Алекс не міг тебе про це просити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 32 33 34 ... 102
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подаруй мені життя, Камілла Рей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Подаруй мені життя, Камілла Рей"