Читати книгу - "Женоненависник"

я, значить, зі своєї засідки несамовитий вереск. Через якийсь час він став лунати поруч із дровітнею. Я визирнув крізь дірку від сучка. Хирляве хлоп’я в сльозах тікало, а решта, навіть не вважаючи за потрібне поспішати, з реготом і улюлюканням сунула за ним. За дровітнею був глухий кут, отже, їхня жертва сама себе загнала в пастку. Втім, навіть якби там і було куди тікати, сердешне хлоп’я вже не мало сил бігти. Раптом воно впало на коліна й покотилося додолу.

Цим хлоп’ям був ти, Недждете. Хоч минуло близько місяця відтоді, як тебе привели до школи, ти так і не обвикся, ні з ким не заприятелював, так і залишався «кабачком». Ти був кволим, тендітним, сором’язливим хлопчиком. Крім того, ти був печальним і самотнім. Людям такої вдачі та ще й у такому настрої зовсім непереливки серед юрби...

Зграя безжальна до того, хто намагається відокремитися від неї; а ти ще й був сам-один, і за тебе не було кому заступитися. До того ж, ти, напевно-, не скаржився на тих, хто тобі допікав. Отже, навіть плюгавці й страхополохи могли безбоязно шпиняти тебе. От і того дня до тебе причепилися наймиршавіші й найшолудивіші зі школярів. Ці малі дворушники, покидьки, безсоромники й боягузи, які в класі, мов дресировані мавпочки, зазирали в рота вчителеві чи наглядачеві, а в саду плазували перед сильнішими та-зухвалішими своїми товаришами, боячись їхніх кулаків, з такими, як ти, перетворювалися на відчайдухів. Хоч би як там було, а вони теж люди, їм теж кортить спробувати себе в ролі тиранів та деспотів.

Вони валяли тебе в багнюці під дрібним дощем, копали ногами. Один із них підбіг, тримаючи в руках витягнуту зі сміттєвого відра кавунову шкірку... Діти намагалися силоміць згодувати її тобі. «Жери, скотиняко, жери!» — волали вони. А ти зовсім знесилів від ридань. Вони шарпали тебе за руки, за сплутане волосся, намагалися силою розімкнути твої зціплені зуби, пхали тобі до рота розчавлену брудними руками шкірку, розмазували її по твоєму обличчю.

Я вже казав: спостерігати, як мучаться інші, давало мені своєрідну втіху. Не в моїх правилах було допомагати скривдженим. Але цього разу я зрадив свої принципи. Не зваживши на небезпеку викрити свій потаємний хід, я виліз зі своєї схованки та з незворушною посмішкою наказав:

— Облиште його!

Вереск вмить ущух. Школярі облишили тебе.

Я наказав хлопцеві, який приніс кавунову шкірку:

— Ану підніми оце!

Він без зволікань нахилився, підняв шкірку.

— А тепер з’їж!

Не вагаючись ані на мить, він запхнув її до рота й заходився жувати.

— Смачно?

— Смачно...

— Ну а тепер усі геть звідсіля!..

Школярі вмить розбіглися, мов ті курчата.

Ти був вражений, побачивши, що мої слова подіяли, мов заклинання... Від подиву ти навіть забув про свій відчай. Я підняв тебе з землі, обтрусив: «Не плач... Нічого страшного».

За роки навчання я чи не вперше був такий уважний зі своїм шкільним товаришем.

Ми розговорилися.

— Чого вони на тебе так напосілися?

— Не знаю... Я нікому нічого лихого не роблю.

— Розкажи мені! Не знає він! Все ти знаєш...

— !!!

— Того й напосілися, що нікому нічого лихого не робиш... Аби ти був спритніший і перший дав би їм прочухана, то вони б не чіплялися...

— Не подужаю я...

— Річ не в тім, чи подужаєш... Відвагу треба мати.

Ти трохи подумав і сказав:

— Бачиш, як вони тебе поважають.

Я посміхнувся:

— Авжеж, поважають!

— Виходить, ти хороший. Ти тільки сказав — і вони мене відпустили. Побоялися тебе образити.

Тут я не втримався, щоб не розсміятись.

— Звичайно, побоялися, бо добре знають, що я як ображуся, то голови їм попроломлюю...

Це не були пусті хвастощі, Недждете. В школі мене побоювалися навіть затяті бешкетники та хулігани, не кажучи вже про цей набрід. Я був надзвичайно дужий. Але, що ще важливіше, я був відчайдухом. Не знав страху ні перед чим і ні перед ким.

Ми продовжили бесіду:

— Як тебе звуть?

— Недждет.

— А мене як звуть, знаєш?

— ...

— Всі називають Бичком, еге ж? Це моє шкільне прізвисько. А насправді мене звуть, мабуть, Зія... Втім, ти можеш кликати мене Бичком... Ти тютя, ти поки що не в змозі сам себе захистити. Якщо хтось чіплятиметься — кажи мені.

Та хвилина, коли я пообіцяв тобі захист, стала найважливішим поворотним моментом у моєму житті. Вперше в житті я до когось прив’язався. Я вперше відчув смак таких чудових речей, як співчуття, любов, дружба. Ти врятував мене від жахливої хвороби, яка зветься душевною самотністю.

Що стало причиною такого різкого перевороту в моїй душі? Чому того вечора я відчув необхідність захистити тебе від школярів? В кінофільмі, який я дивився цієї ночі, лежачи просто неба під зорями, був і цей епізод, і я його ще раз переглянув... Ти цієї історії ще не знаєш...Тож я розповім, а ти послухай...

Це було рівно за п’ять років до того, як твій брат привіз тебе до школи. Школа теж щойно відкрилася... В той самий сад привезли хлоп’я, ще менше й самотніше від тебе. Це було кумедне дике створіння всього-на-всього восьми років, таке потворне, що хоч у паноптикум здавай... У нього, щоправда, був батько, була мачуха, хоч це й не рідна мати, було четверо братів і сестер — хто старший, хто молодший. Їхню родину можна було б назвати затишним гніздечком. Але це гидке дитя зовсім псувало гармонію й затишок у цьому гніздечку. Якби воно було лише негарне з лиця, то його б, може, й терпіли. Але натура, вдача в нього були такими ж огидними, як обличчя. Кажуть же: «Як негарний на виду, так і вдача на біду», і велика правда є в цих словах. Хоча причиною огидних вчинків цього малюка саме й було його негарне обличчя. Через відразливу зовнішність його ніхто не любив. А якщо дитя змалку не кохали, не пестили, не потурали його примхам, то хіба можна сподіватися, що воно буде чемним та ґречним? Але малюкові нещастя цим не обмежувалися. Він весь час зазнавав кпинів, образ, знущань. І це від своєї рідні, від тих, хто мав його якщо не любити, то, принаймні, жаліти. Незрозуміло було, як таке страховисько затесалося поміж чотирьох дітей, одне від одного вродливіших. Стара прислуга, не соромлячись, прямо при мені ділилася своїми міркуваннями зі щойно найнятою:

— Це, мабуть,