Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Та все ж просто, – хмикнув він. – Хазяйка може будь-які двері відчинити. І зачинити теж. Чоловіка лікувати може – навіть з того світу витягти.

– В мене нема чоловіка.

Він подивився на мене, як на дитину безтолкову:

– Хазяїна дому. І домовика теж.

А от останнє мене подивувало:

– Домовики хворіють?

Тиміш трохи знітився:

– Магічними хворобами, якщо хто сильний нашле.

До мене, нарешті, дійшло:

– І зачісуючи домовика, хазяйка накопичує ту силу?

– Так про що й товчу, – зітхнув він з полегшенням.

Ділов! Хоч по декілька разів на день зачісувати буду! Я почала прикидати подумки стратегічний план проповзання до заповітних дверей. Все зводилось до однієї дрібниці: відволікти увагу Дениса у бік балкона й проскочити повз спальню з боку коридору. Сподіваюсь, Данило мене знизу не помітить. Залишилось вмовити Тимоша. Я окинула красномовним поглядом домовика:

– Відверни увагу того, хто у Колвінській спальні. Мені потрібна буквально хвилина, щоб прослизнути, поки він до балкона відвернеться.

Тиміш, примружившись, втупився в мене, наче прикидаючи, що з мене ще повимагати. Я вже подумки приготувалась відбиватись від чергового нахабства ненаситного домовика, як він дістав з кишені гребінь й ткнув мені у руки зі словами:

– Відпрацьовуй!

Фу-у-х! Добре, що не придумав ще де-небудь порядки наводити. Не встигла я подумати, як миттєво почувся гаденький смішок:

– Квіти біля дому поллєш.

Я мало з усього розмаху не ввіткнула гребінь йому у голову, ледь встигши пригальмувати – хто ж тоді увагу охоронця відволікати буде.

– Тиміш! Мені, може, ще й город скопати?! – прошипіла я.

Той задоволено кивнув:

– Може.

Зубці гребня грубо проїхались по голові домовика. Тиміш аж голову в плечі втяг:

– Шкода, у Дмитрича города нема.

– Яке щастя! – процідила я крізь зуби. – А то ти б мене у довічне рабство загарбав.

– Не відволікайся, – буркнув він невдоволено.

Ти диви: ще домовик мною командувати буде! Мало мені Колвіна, котрий чотири роки розмазував мене тонким шаром по екзаменаційних білетах, витрушуючи геть зі студентки, (що посміла, бачите, вишкірюватись), усі нерви, сили й душу. А тепер, він то на руках мене носить, то вином поїть, то цілує, і вважає, що у світлі всього цього має повне право вказувати, що я можу робити, а що – ні! То тут ви помилились, Ігоре Дмитровичу! Натура в мене дурна: чим більше мене тикають носом в певному напрямку, тим менше мені хочеться рухатись у цьому напрямку!

– Ай! – скрикнув Тиміш, у волоссі якого заплутався гребінь. – Ти про що думаєш, взагалі?! От розсерджусь і звільню тебе із хазяйок!

– Пробач, – винно посміхнулась я. – Виправлюсь.

Так, змінюй тему, Лєра, а то не бачити тобі загадкової лабораторії, як своїх вух без дзеркала. Я зосередилась на зачісуванні. Волосся Тимоша дійсно було приємним на доторк: шовковисте, м’яке, як поцілунок Колвіна… От… тобі треба було згадувати про це? Тепер же не відкараскатись від картинки. Так і бачу ті очі, як грозове небо у блискавках: гарячі, палаючі. Ті губи: ніжні, ласкаві, до яких тягло з такою силою, що навіть руки вирішили обвитися навколо професорської шиї – боронь боже, цілувати передумає! Так-так, і ці ж самі руки його і відпихали потім з переляку.

До речі, про руки… мої власні: можна було і не дивитись на них, щоб побачити, як вони світяться. З таким світінням можна на лампах економити. Хоча, про що це я: тут же все на вільній енергії!

– Добре, досить, – ледве не промуркотів Тиміш. – А то я скоро котом обернусь, звернусь калачиком і засну.

Я втупилась у руки:

– Що з цим робити? Я з такою гірляндою непомітно не прослизну.

– Ох, же ж безголова! – простогнав домовик. – Усьому вчити треба!

– Дякую за уточнення!

– Минулого разу, що робила?

– Нічого не робила. Колвін взяв мене за руки, і нас обох теплою хвилею обдало. Світіння й зникло.

Той тільки осміхнувсь:

– Я ж казав! Ти із ним поділилась, як хазяйка з хазяїном.

Мої пальці миттєво стиснулись у кулаки й точно знали об кого їх варто почесати, щоб не чесались:

– Тиміш!

Тиміш, на всяк випадок, відскочив від мене на пару кроків, здвигнувши плечима:

– Та я що?! Коли воно так!

– Зараз що робити? – гарчала я на нього, наступаючи.

– Та очі заплющ й уяви, що по тобі розтікається – всотуй! – кивав він на моє палахкотіння.

– А одразу сказати – ні?!

Я зупинилась, прикрила повіки й уявила, як енергія, що накопичилась у долонях, підіймається по руках й розноситься по всьому тілу. Хвиля, що налетіла на мене, хитнула так, що довелось терміново шукати точку опори у вигляді стіни: ну, що перше ближнє під руку підвернулось. Ніколи ще не відчувала такої внутрішньої наповненості. Якщо це була сила, то це було приголомшливо! Здавалось, я зараз і злетіти можу, якщо захочу. І гори здвинути! Ой, правий був професор, коли казав про мій збитий вектор. Тепер цей вектор був цілком однозначно і точно направлений в одну точку: в лабораторію.

– Тиміш, – повернулась я до притихлого домовика, – я свою частину домовленості виконала, – осіклась я, помітивши скептичний погляд того, – ну, майже. Де я зараз булочки візьму? І в коморі не посеред ночі ж прибиратись?

Тиміш невизначено схилив голову на один бік: чи то розглядав мене, чи то чергову капость мудрував. Потім схилив на інший. Не відмовилась би і я думки читати. Його рот скривився цілком асиметрично, чоло поморщилось, брова скинулась лебединим крилом (от про що можна думати з таким виглядом?!), і він махнув рукою:

– Двері на балкон прочини.

Поки я тихенько, намагаючись не скрипнути, відчиняла їх, позаду пролунав шерех і відчувся легкий повів. Я озирнулась: на мене йшов найгарніший, золотистого кольору кіт. Хвіст трубою, шикарний, пухнастий, очі горять. Диво, а не кіт! Так і хотілось його за вушком почесати, чим він і скористався, мабуть, залізши у мої думки: підійшов і потерся об ноги, голосно муркочучи. Руки самі потяглись до м’якої шерсті. Я присіла й запустила пальці до загривка, тріпаючи його та здивовано наглядаючи, як знов починають світитись мої пальці. Виявляється, так теж можна? Пару хвилин котяка кайфував: навіть очі прикрив. Потім, гордо так, відсторонився й махнув головою на протилежні двері.